Європейська валютна система

Європейська валютна система

Новий етап у розвитку західноєвропейської інтеграції - програма створення валютної й економічної спілки, розроблена комітетом Ж. Делора в квітні 1989 року.

План “Делора” передбачав створення загального ринку, заохочення конкуренції в ЄС, координацію економічної, бюджетної, податкової політики з метою стримування інфляції, стабілізації цін і економічного росту, обмеження дефіциту держбюджету й удосконалювання методів покриття.

На основі “плану Делора” до грудня 1991 року був вироблений
Маастрихтский договір про Європейську спілку, що передбачає поетапне формування валютно-економічної спілки.

Перший етап фактично почався в липні 1990 року одночасно з повним скасуванням валютних обмежень по прямуванню капіталів у ЄС. Основна увага виділена зближенню рівнів економічного розвитку, зниженню темпів інфляції і скороченню бюджетного дефіциту.

Другий почався із січня 1994 року створенням Європейського валютного інституту у Франкфурте-на-Майне в складі керуючими центральними банками країн-членів. Ціллю створення Європейського валютного інституту було підготування до організації Європейської системи центральних банків і емісії банкнот ЕКЮ.

Європейська рада, що проходила в грудні 1995 року в Мадриді, підтвердив рішення про введення єдиної європейської валюти з 1 січня 1999 року, що стане третім заключним етапом. Учасники ради вирішили відмовитися від назви “ЕКЮ”, прийнявши замість нього евро. По задумах ради евро стане не рівнобіжною, наднаціональною валютою який є ЕКЮ, як-от єдиної, загальної для всіх членів Євросоюзу валютою, що остаточно замінить марки, фунти, франки...

Для введення єдиної європейської валюти країни Європейської спілки повинні задовольняти таким критеріям:

1. Рівень інфляції не повинний перевищувати більш ніж на 1,5 % середній рівень трьох країн-членів ЄС із найбільше низьким рівнем інфляції.

2. Державна заборгованість повинна складати менше 60 % від ВНП.

3. Державний дефіцит повинний складати менше 3 % від ВНП.

4. Протягом щонайменше двох років повинні дотримуватися межі коливань валютного курсу, передбачені механізмом обмінних курсів, без девальвації стосовно валюти інших країн-членів ЄС.

5. Довгострокові процентні ставки не повинні перевищувати більш ніж на

2 % середній показник для трьох країн із найбільше низьким рівнем інфляції.

Умови дійсно жорсткі, але без їхнього виконання, переконані фінансисти, переходити на єдину валюту марно, тому що попросту почнеться перекачування національного багатства з більш розвитих країн у менше розквітаючі, за чим піде знецінювання й у перспективі - погроза повного краху як власне валюти, так і економічної системи спілки в цілому.

Вибір серед країн ЄС тих, хто стане членом Європейської валютної спілки, повинний бути зроблений на початку 1998 року на основі економічних показників теперішнього року. По попередніх оцінках країни, що задовольняють кваліфікаційним вимогам, складають половину від загального числа країн ЄС. Це - Німеччина, Франція, Бельгія,

Голландія, Люксембург, Австрія, Ірландія і, можливо, Фінляндія.

Технічний перехід передбачений у трьох етапу. На першому, із 1 січня 1999 року по 1 січня 2002 року, на евро перекладаються безготівкові взаєморозрахунки банків і корпорацій, йде перерахунок кредитів і внесків, довгострокових фінансових зобов'язань. У цей період уводиться фіксований курс обміну валют країн-учасниць спілки.

На другому етапі - перше півріччя 2002 року - у наявному обертанні з'являються банкноти евро і розмінні монети. У цей час теперішні національні гроші обертаються паралельно з евро, але йде поступовий їхній обмін і виведення з обертання.

Після 1 липня 2002 року, на третьому етапі, єдиним законним платіжним засобом у федерації європейських держав залишиться тільки евро.

Емісія і контроль за обертанням наявних евро - відповідальність майбутнього Європейського центрального банку. Поки підготування до його введення і деякі функції ЕЦБ виконує Європейський фінансовий інститут у Франкфурті.

Ціль загальної валюти: створення зони економічної стабільності, полегшення обмінів і узгодження економічних політик. Дотримання встановлених термінів дозволить відповісти на запитання про готовність

Старого Світла створити противагу впливу США: долар використовується в

60 % світових торгових операцій, притім що ВНП США складає 20 % світового ВНП.

Нестабільність обмінних курсів усередині чинної європейської валютної системи призводить до важких наслідків для економік країн- учасниць, що змушені страхуватися від обмінних ризиків. На думку експертів, евро дозволить громадянам і підприємствам щорічно заощаджувати 8 млрд. доларів завдяки зникненню цього ризику в Західної

Європі.

Слід зазначити те, що цілком нереально, щоб усі країни-члени ЄС досягли намічених критеріїв конвергенції до 2000 року. Найважливіша і трудноразрешимая проблема для більшості західноєвропейських країн лежить в області бюджетного дефіциту. Тут положення скоріше погіршується, чим поліпшується. Таким чином, практичним слідством

Маастрихтского договору є запрограмованість розколу країн-членів ЄС.

При цьому може виникнути небезпека того, що більш слабкі країни ще сильніше відстають у розвитку від своїх партнерів по ЄС, якщо останні дійсно покористуються від участі в ЕВС. Крім того, валютні зв'язки в рамках ЄС можуть стати цілком непередбаченими.

Відношення США і Японії до створення Європейської валютної спілки в цілому можна охарактеризувати як скептичне. “Більшість американських бізнесменів нічого не чули про ЕВС, а ті, хто дізнався про нього, не додали значення. Навіть серед інтелектуальної банківської еліти ЕВС (по-англійському: EMU) частіше асоціювався з тією великою птицею, що водиться в Австралії, ніж із валютною спілкою

”. Японія, ориентируясь насамперед на американські і британські фондові ринки, ще в меншому ступені стурбована створенням ЕВС.

У цілому, сумніви щодо доцільності валютної спілки великі навіть усередині країн-членів ЄС. У Німеччині оптимізм у цьому плані дуже сдержан. Цілком виправдане побоювання, пов'язане з тим, що заради сумнівної євровалюти прийдеться відмовитися від самої стабільної у світі національної валюти, який є німецька марка. Населення Німеччини в цілому не схвалює скасування своєї валюти. Негативно відношення до валютної спілки і Великобританії. Очевидну стриманість виявляють і інші країни-члени ЄС за винятком Франції, що самою рішучою уявою коштує за створення ЕВС.

Проте політичне керівництво головних держав Європи твердо настроєне на “дожимание” опозиціонерів і перелом у відношенні громадськості до єдиної валюти.