Мазепа

Мазепа

Міністерство освіти і науки України

Горлівський державний інститут іноземних мов

Кафедра вітчизняної та зарубіжної історії

Курсова робота на тему:

Івана Мазепи

Виконала:

студентка групи 310 А факультету

слов'янських та германських мов

Салімгараєвої Лілії

Науковий керівник:

канд., іст. наук, доцент Євсеєнко С.А.

Горлівка - 2007

Зміст

Стор.

Вступ

Актуальність теми. В історії України особливе місце належить гетьману Іванові Мазепі (1687-- 1709 рр.). Державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освіченістю.

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу.

Роки його гетьманування припадають на царювання Петра І, роль якого в Росії останнім часом занадто ідеалізується. Ряд вчених при цьому ігнорує той факт, що Петро І свої реформи здійснював злочинними, терористичними методами.

Він пройшов вишкіл у німецькій пуританській церкві. Він власноручно закатував свого сина Олексія. Він зробив Росію, а разом з нею і український народ заложниками пройдисвітів і політичних авантюристів, починаючи з Меньшикова, цариці Анни, Бірона і кінчаючи Катериною II та її оточенням, які зробили Україну кріпосницькою.

От з таким царем довелося мати справу І. Мазепі і в його особі всій Україні.

Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразку. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу.

Корені сучасної незалежної України повною мірою лежать у великій ідеї Мазепи.

Після проголошення 1991 року незалежності України розпочалася реінтерпретація І.Мазепи, пошуки об'єктивних критеріїв в трактуванні цієї трагічної постаті здобули новий імпульс.

Все це свідчить про актуальність теми даної курсової роботи.

Метою курсової роботи є дослідження історичної постаті І.Мазепи в контексті тогочасних подій.

Поставлена мета обумовлює такі завдання дослідження:

- вивчення автобіографії Івана Мазепи та його діяльності до гетьманства;

- дослідження політичної діяльності гетьмана І.Мазепи;

- аналіз доброчинно-меценатської діяльності Івана Мазепи;

- характеристика відносин гетьмана з Петром І;

- дослідження стосунків з Карлом ХІІ.

Об'єктом дослідження є історична постать І.Мазепи, а предметом - особливості його державотворчої діяльності та зовнішньополітичних зв'язків.

Методи дослідження. Курсову роботу виконано на основі загальних наукових принципів - системності, об'єктивності, логічної послідовності, історизму, світоглядного плюралізму. З метою об'єктивного осмислення теми застосовувались порівняльний та описовий методи пізнання, метод історіографічного аналізу і синтезу, проблемно-хронологічний підхід.

Джерельну базу дослідження складають наукові, публіцистичні та мемуарні праці, документальні збірники з коментарем істориків, матеріали преси та листування. В роботі використано також періодичні видання та бібліографічні довідники.

Розділ I.

1.1. Коротка автобіографія Івана Мазепи та його діяльність до гетьманства

1.2. Політична діяльність гетьмана І.Мазепи

25 червня 1687 року, він мав тоді вже 50 років і був людиною з величезним життєвим та політичним досвідом у Глухові був вибраний гетьманом військовий осавул Іван Мазепа. По звичаю, при виборі і новий гетьман, і московський уряд підписували мовби договори такі - що кожна сторона зобов'язується робити і чого робити не сміє, (пункти “Коломацьких статей”). Був такий договір підписаний і Мазепою, а зі сторони московського уряду воєводою князем Василем Голіциним. От головніші з тих пунктів “Коломацьких статей” - усіх їх 22.

Пункт 1. “Щоб український народ мав усі свої права і свободи, про які договорено було ще при Богдані Хмельницькім”. На се московське правительство дало згоду, бо що ж? В такій ширині усе можна признати на папері, але в життю можна з того нічого не дати --так московське правительство і робило: на бомазі признавало всі права, а в дійсності не давало ніяких .

Пункт 6. «Щоб гетьман був обраний вільними голосами». “А безъ челобитья и безъ Указу Великихъ Государей гетмана не обирать”... От тобі й свобода виборів.

Пункт 7. “Щоб гетьманові вільно було писати до чужих монархів і від них листи відбирати”, але “ни съ которими государи такихъ ссылокъ чинить не велъно для того, что отъ того чиняться въ Малоросійськихъ городъхъ миогіе ссоры”. У сім же пункті заборонялося українцям вести торговлю з Кримом: - “остерегат того накръпко, чтоб изъ малороссійскихъ городовъ въ Крымъ съ торгами и со всякою живностью не ъздили и лошадей въ Крымъ не продавали”. Се вже лапка й на економічну сторону життя України.

Пункт 8. Щоб військо московське не ставало у козаків постоєм, «и мужиками и измънниками ихъ не называли».

Пункт 14. В нім говориться от про що. Наші торгові люди їздили з торгом і до Московщини, між іншим продавали тютюн і горілку. Але ж царі московські - то одвічні шинкарі, і цар заявив, що від тога торгу українських купців “кабацькимъ сбарамъ чинитца поруха и недоборъ'. Так от цар вимагав, аби гетьман “подъ жестокимъ наказаньемъ” заборонив українським купцям торгувати в Московщині. Що ж гетьманові робити? Мусив згоджуватись.

Але найцікавіший то є пункт 19-й. Річ у тім, щб для плати війську московські царі робили в Сєвську спеціальні “чехи” - мабуть, щось не краще отих наших теперішніх марок та бонів. Але на Україні народ тих “чехів” не хотів приймати, бо то ж було сміття. Так от цар і вимагав, аби гетьман звелів ті “чехи” приймати. “А есть-ли бъ кто гаротивенъ учинился - и тъмъ чинить смертная казнь”... Московська розправа коротка: не захотів московського п'ятака прийнять - голову геть.(пункт)

Таким чином було зостережено, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Польшою і повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримом. Знову заборонено Україні мати дипломатичні стосунки з іншими державами. Крім залог та воєводів, що були в Києві, Чернігові, Ніжені, Переяславі та Острі, московська залога мала стати в гетьманський резиденції - Батурині - для постійного контролю над гетьманським урядом. Заборонялось “голосов испущать”, що “Малороссийский край гетманского регименту”, а тільки казати, що він належить до единої держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви на Україну. Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнення зв'язків між двома народами.

Але все ж таки гетьман опікувався розвитком економіки, промислами, мануфактурним виробництвом. Під проводом його уряду старшина й козаки розвивали промисловість України. Тільки в Стародубському полку в часи Мазепи існувало дванадцять буд для випалювання поташу, а на Чернігівщині одинадцять гут виробляли скло, діяло дванадцять паперових фабрик. По всій Гетьманщині поширилося керамічне виробництво, а ткацтво набуло характеру організованого фабричного виробництва полотна, сукна, шовку, козацьких пасів, плахт, килимів. Водяні млини, що були джерелом дешевої енергії, обслуговували паперні, гути, валюші-ступи для биття сукна, керамічні майстерні, лісопильні заводи.

І. Мазепа, будучи полоненим, зумів знайти прихильність козацтва та врешті-решт стати гетьманом, мудрим гетьманом та відвести козацьку державу на новий рівень.

1.3. Доброчинно-меценатська діяльність Івана Мазепи

Вагомий внесок в духовно-культурну спадщину вніс гетьман Іван Мазепа.

У своїй меценатській діяльності значну увагу приділив Києво-Могилянській академії. У грамотах він підкреслював значення київської школи для навчання в ній дітей малоросійських.

Своїми універсалами Мазепа підтвердив усі надбання Братського монастиря й подарував від себе 17 дворів на Подолі та села Більмачівку (1692), Виповзів і Лутаву (1693). Крім того, він щороку давав на стипендії студентам 1000 золотих, “всякому з малоросійських дітей хотя чому вчитись”, поповнював бібліотеку “різними манускриптами”.

І. Мазепа усвідомлював необхідність підготовки освічених, культурних діячів, свідомої національної інтелігенції, піклувався про освіту й культуру в Україні, підтримував найтісніші зв'язки з Київською академією. Він також дбав і про розбудову Академії, яка за його гетьманування досягла високого піднесення й здобула визнання в міжнародному культурному світі. Саме за його правління Київський колегіум одержав високий статус академії (1701), чимало молодих людей вирушило у західноєвропейські університети.

У 1693 р. на кошти Мазепи постають кам'яні споруди Братського монастиря та Богоявленська церква із чудовим різьбленням, картинами й іконами. У 1703-1704 pp. будується новий навчальний корпус Академії з високими стінами, стрункою колонадою й галереєю. Це була одна із перших імпозантних палацових споруд у Києві, що отримала назву “Мазепина”. Серед історичних скарбів Богоявленської церкви були срібний вівтарний хрест - дар митрополита Петра Могили і срібна чаша - дар ігумені Магдалини, матері гетьмана Івана Мазепи.

І. Мазепі присвячують свої панегірики київські й чернігівські поети, а се ред них вихованці Академії - Стефан Яворський, Дмитро Туптало, Іван Максимович.

Отож, гетьман І. Мазепа, розуміючи значення київської вищої школи для українства, усіляко сприяв її розвитку та процвітанню, був щедрим меценатом Києво-Печерська лавра була визначним центром і православ'я, і добродіяв. Виконуючи духовні запити свого народу, вона опиралася на військову та економічну силу запорозького козацтва, яке з початку виходу на політичну арену взяло монастир під свій захист.

По закінченню відбудови Успенського собору Києво-Печерської лаври у 1729 р. почали розмальовувати стіни всередині церкви. Цю роботу виконувала Лаврська малярська майстерня. Поміж іншими сюжетами настінного малювання була галерея портретів добродійників цього собору - середньовічних київських князів, архімандритів Лаврського монастиря й гетьманів, включаючи Богдана Хмельницького та Івана Мазепу.

Своїми численними універсалами гетьмани підтверджували давні й закріплювали нові земельні володіння Печерського монастиря, брали їх під свою охорону від місцевих жителів і властей.

Особливо щедрим на універсали для Лаври був гетьман Іван Мазепа, про що свідчить низка його універсалів. Зокрема у 1699 р. він підтвердив права власності Лаври на грунт у с. Іванківці, у 1706 р. відстоював її права на Радичівську вотчину в суперечці з козаками. У тому ж році Мазепа надав монастиреві с. Рубежівку і слобідку Михайлівську.

Гетьман Мазепа підтвердив право володіння Лаври на млини й винокурні, які давали монастиреві значний прибуток. Багато з них Лавра одержала за дарчими записами від козацької старшини. Затверджені гетьманом, такі дарчі набували законної сили. Одним із подібних універсалів у 1690 р. Лавра одержала від значкового військового товариша Якова Головченка частину млина на греблі Масалаївці та хутір із ґрунтами. Універсалом від 20 серпня 1708 р. Мазепа надав привілей для Козелецького лаврського млина, чим значно збільшив його прибутки.

Прикладів доброчинності Мазепи відомо багато. Свого часу козацька старшина в Бендерах намагалася підрахувати всі пожертвування Мазепи і склала реєстр його фундацій, з якого видно, які величезні суми він жертвував тільки на Печерську лавру. Зокрема, на позолочення бані Успенської церкви Києво-Печерської лаври Мазепа видав 20 500 дукатів; побудову муру довкола Печерського монастиря і церков - мільйон; на великий дзвін і дзвіницю для Печерського монастиря - 73 000 золотих; на великий срібний свічник для Печерської церкви 2000 імперіалів; на золоту чашу й таку ж оправу Євангелія для неї - 2400 дукатів; на золоту митру для церкви, крім прикрас і пожертв для неї - 3000 дукатіви. Тільки на самі будови й оздобу Києво-Печерської лаври Мазепа, за його власними словами, видав понад мільйон золотих.

Майнове становище Печерського монастиря опікували й наступники Мазепи. Іван Скоропадський ще в 1704 р. надав Лаврі охоронну грамоту на Троїцький Больницький монастир, а в 1712 р. підтвердив право володіння двома мли нами й сіножаттю тощо.

Численні універсали Генеральної військової канцелярії і декрети Генерального військового суду також засвідчують те, що володіння Києво-Печерського монастиря знаходилися під охороною козацької держави.

Під козацько-гетьманською опікою Києво-Печерська лавра проводила широку культурно-просвітницьку діяльність, надзвичайно корисну козацькій державі. Видання Печерської друкарні відіграли важливу роль у формуванні національної свідомості українського народу, його патріотичних почуттів, були могутнім засобом у боротьбі за саме існування української народності. У творах XVII - початку XVIII ст., надрукованих у Лаврі, часто зустрічаються портрети гетьманів - Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Мазепи та ін.

Друкарня Києво-Печерської лаври часто друкувала книги на замовлення гетьманів і старшини. Так, у 1752 р. Лавра надіслала книги в глухівську резиденцію гетьмана К. Розумовського для його придворної капели. У 1760 р. на замовлення лубенського полковника було надруковано до тисячі букварів і часословів для навчання дітей козаків.

Всебічна матеріальна підтримка Києво-Печерської лаври з боку гетьманів і старшини створила умови для монастиря стати не тільки духовним, але й важливим культурно-освітнім центром.

Мазепинська доба залишила монументальні, оригінальні будови, які змінили архітектурне обличчя України. У Києві, Чернігові, Переяславі та в багатьох інших місцевостях з ініціативи і на кошти гетьмана Мазепи було збудовано або перебудовано низку величних церков. Цивільне будівництво мазепинської України, хоч мало значно менший масштаб, позначилося такими монументальними спорудами, як будинки Київських академії й ратуші, мур Києво-Печерської лаври з його брамами та вежами.

Під час правління Івана Мазепи в Україні завершується процес формування національного мистецького стилю, українського бароко - в архітектурі, образотворчому мистецтві, музиці. Цей вищий щабель у майже 200-річному розвитку бароко в Україні дістав назву “мазепинського бароко”.

Внесок гетьмана Івана Мазепи був важливим як у царині матеріальної культури, так і в духовному житті України. Саме за його гетьманування особливого розквіту досягли усі галузі української культури, а мазепинський ренесанс ще довго світив над Україною після полтавської катастрофи й поразки політичних планів.

Велика кількість храмів, фундованих І. Мазепою, свідчить про грандіозне будівництво, що стояло на дуже високому технічному і мистецькому рівнях. Тоді було створено особливий, оригінальний тип споруд, своєрідні технічні засоби, самобутні архітектурні форми, деталі і прикраси національного стилю. Мистецтво цієї доби дістало назву українського бароко.

Добре відоме покровительство гетьмана православній церкві. Іван Мазепа спорудив нові великі церкви, розбудував інші величаві будови княжої доби і докінчив будівництво церков, розпочате його попередниками.

Фундації І. Мазепи - дві великі церкви - Миколаївська на Печерську і Богоявленська на Подолі в Києві належали до типу будов, де більшою мірою відбилися впливи західноєвропейської архітектури базилікального типу.

Із великих церков, побудованих на кошти Мазепи поза межами Києва, особливу цінність має Вознесенський собор із монастирем у Переяславі (1698), на що було витрачено понад 300 тис. золотих. Ця будова була зведена у 1695-1701 pp. у зв'язку з увінчаними заходами гетьмана з відновлення переяславського єпископства, що існувало в княжі часи.

Із будов, які лише докінчувалися коштом Івана Мазепи, згадаємо Спаську церкву Мгарського монастиря, розпочату гетьманом І.Самойловичем у 1684-1687 pp. і закінчену І. Мазепою 1687-1688 pp., фінансування трапезних Густинського і Мгарського монастирів.

Залишив І. Мазепа доброчинний слід і в Чернігові, у Батурині.

Не менш важливою справою гетьмана була реставрація і розбудова найцінніших пам'яток княжої доби, які знаходилися, переважно, в поганому стані, від часів Петра Могили рідко реставрувалися, хоча ще зберігали велич та стилістичні риси. За Мазепи вони не тільки реставрувалися, а значно й розбудовувалися набуваючи розкішних барокових форм. Щоправда, при тому втрачали (особливе зовні) свої первісні стилістичні риси.

Чимало праці, енергії та коштів пішло на відновлення і розбудову великих храмів.

Окрім цього, на утримання шпиталю при Києво-Печерському монастирі гетьман надав села Остром і Ядлівку в Баришівській сотні Переяславського полку. Це приклад фінансування Мазепою благодійних закладів.

Велика кількість металевих виробів у чернігівському музеї (оправи книжок, чаші, тарелі, хрести) мали різні надписи про донаторів, переважно з кіл козацької старшини доби Мазепи.

Гетьман Мазепа відзначився як великий книголюб та меценат тогочасних видань. Книги і колекціонерство були улюбленим заняттям І. Мазепи, високоосвіченої особи. Тому саме у книгозбірні гетьмана було чимало латинських книг. Книжками обдаровував гетьман бібліотеку Київської академії, а також церкви. Пересопницьке Євангеліє, як уже зазначалося, подаровано гетьманом кафедральній церкві в Переяславі, звідти воно перейшло до духовної семінарії в Полтаві. Розкішне видання Євангелія кінця XVII ст. було подароване Мазепою Верхратському монастиреві біля Рави-Руської, два чудово виданих Євангелія отримав від гетьмана Лубенський монастир.

Меценатство Мазепи здійснювалося не тільки в Україні, а й за її межами. Робилося це з метою зміцнення політичних зв'язків на заході і сході. Прикладом того служить фундування гетьманом І. Мазепою Євангелія арабською мовою, друкованого в Алеппо в Сирії (1708), про що свідчить передмова з присвятою гетьманові та гравюра із його гербом. Меценатство І. Мазепи сягало Палестини, Антіохії, Олександра, грецького Афону і Царгорода. На замовлення гетьмана зроблено срібну плиту для церкви Гробу Господнього в Єрусалимі. Мазепа подарував срібну миску (тарелю) для церкви Гробу Господнього в Єрусалимі з написом: “Дар Його Високості Івана Мазепи, гетьмана Русі”. Збереглася дотепер у Єрусалимі Плащаниця, яку подарував для церкви Гробу Господнього гетьман І.Мазепа. Плащаниця розміром один на півтора метри, кута у срібній блясі.

Як високоосвічена людина, І.Мазепа розумів величезне значення освіти для соціального й національного визволення українського народу, і зробив вагомий внесок у цьому напрямку. Він прагнув до того, щоб в Україні були вищі та інші навчальні заклади.

Мазепа був великим будівничим української культури, дбав про розвиток освіти, науки, мистецтва.

Насамкінець відзначимо, що гетьман нам І.Мазепа лишив значний слід доброчинності та меценатства, у різних проявах і напрямах. Він продовжив традиції своїх попередників і став зразком для спадкоємців. Його доброчинна діяльність є цікавим і корисним досвідом для сьогодення, і вивчення її може бути продовжене.

Отже, І. Мазепа - великий культурний діяч. Ми наглядно бачимо його велике піклування загальними культурними потребами доби.

• Розділ II.
• Зовнішньополітичні зв'язки Івана Мазепи
• 2.1. Відносини гетьмана з Петром І

Коли 1689 року на трон зійшов молодий і енергійний Петро І, гетьман уже вкотре застосував свій дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття 1696 року Азова - ключової турецької фортеці на Азовському морі. Старіючий гетьман також постійно давав молодому монархові поради у польських справах: згодом між ними виникла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували. що “цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі”, а російські урядники заявляли, що “ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа”. Від Петра I Мазепа отримав чимало нагород, серед іншого, він став другим кавалером ордену св. Андрія Первозванного, за клопотанням Петра, отримав титул князя Священної Римської Імперії.

Завдяки близьким стосункам із Петром I Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на підлеглому полякам Правобережжі у 1702 р. Після того як цей район знову було заселено, польська шляхта спробувала вигнати звідти козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним у народі полковником Семеном Палієм підняло повстання. Сили повстанців налічували 12 тис. коли до них приєдналися інші козацькі ватажки - Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Незабаром перед повстанцями впали такі польські твердині, як Немирів, Бердичів та Біла Церква. З утечею на захід польської шляхти схоже було на те, що розгортається щось на зразок меншого варіанту 1648 року. Однак у 1702 р. полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель і взяти Палія в облогу в його “столиці” Фастові. Саме в цей час у Польщу вторгається найбільший ворог Петра І - король Швеції Карл XII. Скориставшись замішанням, Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об'єднані, і заслугу здійснення цього міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати себе від загрози з боку популярного в народі Палія, Мазепа за згодою Петра І наказує заарештувати того й заслати до Сибіру.

Проте на початку XVIII ст. у стосунках із царем з'являється напруженість. 1700 року вибухнула Північна війна. У виснажливій боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали російський цар Петро І, 18 річний король Швеції Карл XII - обдарований полководець, але кепський політик. Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро І, цей палкий прихильник західних звичаїв, вирішує модернізувати армію, управління й суспільство взагалі. Значно зміцнювалася централізована влада, пильніше контролювалися всі ділянки життя, відмінялися також “застарілі звичаї”. В межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована у 1654 р. традиційна автономія Гетьманщини.

Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Замість того щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів - поляків, татар і турків, українці були тепер змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві чи Центральній Польщі. У цих походах стало до болю очевидним те, що козаки не могли рівнятися з регулярними європейськими арміями. Регулярно їх полки поверталися з півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60 і навіть 70 % складу. Коли, намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро І поставив на чолі козацьких полків російських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська, яке вважали гіршим і часто використовували просто як гарматне м'ясо. Коли поповзли чутки про наміри Петра І реорганізувати козаків, старшина, положення якої було пов'язане з військовими посадами, занепокоїлася.

Війна викликала ремствування також серед українських селян і міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися російські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. “Звідусіль, - писав цареві Мазепа, - я отримую скарги на свавілля російських військ”. Навіть гетьман став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи російським вельможею.

Загальне невдоволення нарешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра I. Цар, чекаючи наступу шведів, відповів: “Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш”. Це було для гетьмана останньою краплею. Петро І порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних поляків, що являло собою основу угоди 1654 р., і український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. 7 листопада (28 жовтня) 1708 р., коли Карл XII, який ішов на Москву, завернув в Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько 3 тис. козаків і провідних членів старшини.

Шведський король запевнив Мазепу, що Україна буде вільною державою по обох сторонах Дніпра, й згодився злучитися з козаками. Але трапилися між старшиною два зрадники: Іскра і Кочубей. Вони написали листа, ще й самі поїхали до царя й розповіли, що Мазепа змовляється зі шведами проти Москви. Та цар ще не вірив тому, бо і спершу були доноси на Мазепу, а Мазепа служив цареві вірно. Тому казав зв'язати Іскру і Кочубея й відіслати їх до Мазепи. Мазепа звелів їм стяти голови.

Мазепа звертається до війська з яскравою промовою: Братія, прийшла наша пора; скористаємось цим випадком: помстимося москалям за їх тривале насилля над нами, за всі скоєні ними жорстокості й несправедливості, збережемо на майбутні часи нашу свободу і права козацькі од їх посягань! Ось коли надійшов час скинути з себе їх остогидле ярмо й зробити нашу Україну країною вільною й ні від кого незалежною.

Умови, за яких українці приєдналися до Карла, були встановлені у пакті, підписаному наступної весни. За надання військової допомоги та провізії Карл обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем аж до повного звільнення її від влади Москви та відновлення її давніх прав.

Петро І дізнався про “вчинок нового Іуди Мазепи з великим здивуванням”. Через кілька днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманову столицю Батурин напав командуючий російськими військами в Україні князь Меншиков і вирізав усіх жителів: 6 тис. чоловіків, жінок і дітей. Звістка про бойню в Батурині й терор, що його розпочали в Україні російські війська, заарештовуючи й страчуючи за найменшою підозрою в симпатіях до Мазепи, змінила плани багатьох із потенційних прибічників гетьмана. Тим часом Петро І наказав старшині, що не пішла за Мазепою, обрати нового гетьмана, й 11 листопада 1708 р. ним став Іван Скоропадський. Страхітливий приклад Батурина, жорстокість російських військ сіяли жах серед українців, водночас протестанти-шведи викликали в них настороженість. Тому велика частина українського населення не захотіла підтримати Мазепу. Як не дивно, але єдиною значною групою українського населення, що таки стала на бік гетьмана, були запорожці. Хоч вони й часто сварилися з ним за потурання старшині, та все ж вважали Мазепу меншим злом порівняно з царем. Але за це рішення вони мали дорого заплатити. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар видав постійно діючий наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця.

Протягом осені, зими й весни 1708-1709 рр. військові сили суперників маневрували, прагнучи знайти для себе стратегічно вигідні позиції та заручитися підтримкою українського населення. Нарешті 28 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва - одна з найважливіших битв у європейській історії. Цар зібрав сюди всі свої сили, що вп'ятеро перевищували число шведів і козаків. А до того ще король Карло заслаб тоді від ран і не міг очолювати битву. Сталася велика січа й царські орди розбили козаків і шведів. Переможцем у ній вийшов Петро І, у результаті чого провалилися плани Швеції підпорядкувати собі Північну Європу. Росія ж забезпечила собі контроль над узбережжям Балтійського моря й почала перетворюватися на могутню європейську державу. Тепер остаточне поглинення Гетьманщини міцніючою Російською імперією було тільки питанням часу.

Полтавська катастрофа, з огляду на подальші події та майбутню долю України, була для неї національною трагедією. Полтавська битва стала початком рабства й колоніальної залежності України. Петро І одержимо винищував дощенту все, що стосувалось імені Мазепи і української державності.

2.2. Стосунки з Карлом ХІІ

Таємні через посередників переговори українського гетьмана та шведського короля закінчилися укладенням договору, котрий ліг в основу українсько-шведського союзу 1708 р. Про цю подію, крім короля та гетьмана, було відомо тільки генеральному писарю Орлику та прем'єр-міністру Карла XII графу Піперу. Оригінал договору загинув десь під Полтавою. Граф Піпер власноручно знищив у вогні всі таємні державні папери, мабуть, у першу чергу ті, суто секретні, що торкалися Мазепи. За наказом Петра І їх марно шукали. Перший допит графа Піпера в полоні стосувався відносин Карла XII з українським гетьманом.

До нас дійшло шість статей цього договору, зафіксованих у документі, складеному Пилипом Орликом у 1712 р.

«1. Й. К. В. (його королівська величність) зобов'язується обороняти Україну і прилучені до країни козаків землі й негайно вислати туди задля цього помічні війська, коли вимагатиме того потреба і коли помочі цієї проситимуть князь (мається на увазі гетьман. -- О. А.) і Стани. Війська ці, вступаючи в країну, будуть під командою шведських генералів, але під час операцій на Україні Й. В. довірить керування ними князеві та його наступникам і це триватиме доти, доки Україна потребуватиме того війська, котрому Й. К. В. видаватиме платню, а козаки постачатимуть хліб і харчі.

2. Все, що завоюється з бувшої території Московщини, належатиме на підставі воєнного права тому, хто цим заволодіє, але все те, що -- як виявиться, належало колись народові українському, передається й задержиться при українськім князівстві.

3. Князь і Стани України, згідно з правом, яким досі користувалися, будуть заховані і вдержані на всім просторі князівства і частин, прилучених до нього.

4. Іван Мазепа, законний князь України, жодним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством; по його смерті, яка -- треба сподіватися -- не наступить ще довго. Стани України заховають всі вольности згідно зі своїми правами та стародавніми законами.

5. Нічого не зміниться в тому, що досі зазначено, щодо герба й титулу князя України. Й. К. В. не могтиме ніколи присвоїти цей титул і герб.

6. Для більшого забезпечення як цього договору, так і самої України, князь і Стани передадуть Й. К. В. на весь час, поки тягтиметься ця війна, а з нею й небезпека, деякі з своїх городів, а саме: Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч».

Отже, договір Карла XII й Мазепи був договором двостороннього міжнародного характеру, він відповідав типу союзного договору двох суверенних держав. З одного боку, виступав шведський король, а з іншого -- «гетьман і Стани». Шведський король гарантував Україні її вільний козацький устрій і всі землі, що належали колись до Русі. Мазепа із старшиною дуже виразно поставили справу об'єднання всіх українських земель, і в цьому вони пішли слідами своїх попередників -- Богдана Хмельницького й Карла Х Густава. Швеція ще в 1657 р. гарантувала Богдану Хмельницькому відвоювання всіх українських земель.

У договорі спеціально підкреслювалося, що шведський король ні в якому разі не може претендувати на герб і титул гетьмана України. Обидва ці елементи відігравали велику роль у міжнародному державному праві XVII-- XVIII століть, оскільки були тоді символом і зовнішньою ознакою суверенності краю. Україна мала гіркий досвід із Москвою, в договорі з якою це питання не порушувалося. Царі узурпували титул України. Олексій Михайлович зразу ж став називатися -- «цар Малої Росії». Тому при переговорах Богдана Хмельницького з Карлом Х щодо герба й титулу України робилося спеціальне застереження, яке повторилося і в договорі Карла XII з гетьманом Мазепою.

Поряд із позиціями конституційного характеру в українсько-шведському договорі 1708 р. були положення, що мали тимчасовий характер і спричинювалися тогочасною воєнною ситуацією. У 1708 р. Карл XII вирішив вступити в Україну. Таке рішення зумовлювалось проблемою, яка виникла з постачанням армії продовольства. Становище в Україні на той час змінилося, оскільки Мазепа на вимогу Петра І змушений був відрядити йому 15 тисяч добірного козацького війська, натомість в Україну були введені російські військові з'єднання. Існувала реальна загроза, що прихід шведських армій призведе до появи в Україні додаткових петровських військ.

Після поразки у Полтавській битві Мазепа і Карл XII змушені були тікати, відступили на Дніпро і схоронилися на Молдавщині. Виснажлива подорож утікачів пролягла через Звединівку, Решетилівку, Полтавку, Піски, Федорівку, а потім «Диким полем», на південний схід, через безмежний одноманітний степ, спустошений і обезлюднений. Мазепа, фізично дуже ослаблений, але сильний духом і твердою волею, був проводирем через пустельні степи, які він добре знав. Взагалі, певною мірою завдяки його розумові та знанням Карл XII після Полтавської катастрофи зміг уникнути полону й дістатися до турецьких володінь.

Мазепа два місяці прожив у своєму домі у Варниді, передмісті Бендер. Моральні й фізичні випробування остаточно підірвали його здоров'я. Життя відходило від нього. Він поволі згасав. Дбав про нього всі ці останні дні небіж Войнаровський, який жив у сусідній кімнаті. Часто просиджував з Мазепою вірний Пилип Орлик, якого Мазепа хотів зробити спадкоємцем своєї ідеї. Він передав йому свій політичний заповіт. Відвідував гетьмана й Карл XII. Першого жовтня увечері Мазепа втратив пам'ять і майже добу тривало його марення. Він кликав свою 'матір, говорив про битви. О четвертій годині прийшов попрощатися зі своїм союзником і другом шведський король, а з ним і офіційні представники Англії та Толландаї.

Від полудня другого жовтня навколо гетьманського дому почали збиратися люди -- шведи, поляки, турки, найбільше ж було козаків. У тривожному мовчанні стояли вони весь час, навіть коли розпочалася й довго тривала буря й страшенна злива.

О десятій годині вечора 2 жовтня 1709 р. Іван Мазепа відійшов. На порозі дому з'явився Орлик і сповістив: «Панове козаки, ясновельможний пан гетьман Іван Мазепа вмер». Всі впали навколішки й перехрестилися. Із бендерської фортеці почали бити гармати. З ним зійшов з світу один з найвидатніших діячів України, людина виняткових адміністративних та діпломатичних здібностей. Він прагнув стоворити з України незалежну державу західноєвропейсько типу, з абсолютною владою правителя - гетьмана чи князя. Україну хотів він піднести на вискоий рівень культури.
Для України це була колосальна катастрофа. Визвольні плани її зруйновані. Але ім"я Мазепи залишилося для дальшіх поколінь символом бротьби за незалежність України.

Вчинки гетьмана І. Мазепи і досі є предметом прискіпливого аналізу, вивчення. У них - розгадка масштабів його особистості, помислів, культури політичного діяча доби кінця XVII - початку XVIII століть.

Останнім часом ряд істориків звернули увагу на джерела, які начебто суперечать тим уявленням, що склалися після розпаду СРСР в Україні про І. Мазепу як патріота, високоморальну і високоосвічену людину.

Йдеться про епізод кінця 1708 р., коли, за опублікованими історичними документами, гетьман направив до царя Петра І миргородського полковника Данила Апостола з таємною пропозицією видати шведського короля, аби в результаті цього отримати амністію.

“Навіть останній його покровитель та союзник Карл XII був, по суті, їм зраджений, - зазначає І. Андрєєв -- для того, щоб помиритися з Петром, гетьман пропонував захопити короля і привести його царю”. В.Горак у статті “Таємний план українського гетьмана” пояснює згадане тим, що зверхник України “отямився” 2, бо його, мовляв, не підтримали козаки, Батурин був знищений, а відтак у такий спосіб він рятував своє життя.

Відома російська дослідниця історії України Т.Яковлева у науковій розвідці “Мазепа-гетьман: у пошуках історичної об'єктивності” теж присвячує цьому епізоду чимало місця. На її думку, “Мазепі або не вдалося здійснити свій план, або він злякався неминучої розправи з боку Петра”. Не сумніваються у зрадницькій позиції керманича України історики Н. Герасименко, В. Артамонов.

У історичних студіях Д. Бантиш-Каменського, М. Костомарова, С. Соловйова фігурують два документи, які вони визначили як достовірні. Передусім це лист канцлера Г. Головкіна гетьману І. Мазепі від 22 грудня 1708 року:

“Ясновельможный Господин! Доношение Ваше через господина полковника миргородского его царскому величеству донесено, которой видя Ваше доброе намерение и обращение, принял то милостиво и повелел мне к Вам писать с крепчайшим обнадеживанием, что ежели Вы в том пребывати и начатое намерение свое ко исполнению привесть потрудитесь: то не токмо что Вашу Милость в прежний уряд и свою милость принять, но оную к Вам и умножить изволит, и на те кондиции, чрез помянутого господина полковника предложенные, соизволил и гарантеров, желанных от Вас, для содержания той амнистии принимает, хотя (только надлежить Вашей милости постараться: дабы о известной главнейшей Особе, по предложению своему, безопаснейшим образом постараться, буде-же и самой той Особе и невозможно, то хотя б о прочих знатнейших то учинити по предложению, а удобно то учинится может, понеже наши войска в близости оттуда в местечке Веприк обретаются в готовности, куда и убежище безопасное может от них восприято быть с теми особами). Ответу ж Вашей милости на то предложение, с господином полковником миргородским посланное, по се число не было того ради, понеже сумневались, истинно ль то, но понеже царское величество из присылки сюда от Вас полковника компанейского Галагана с полком и из изустнаго его доношения, от Вашей Милости ему приказанного, истинну того дела признал; того ради повелел мне с крепким обнадеживанием милости своей к Вам писать; впрочем ссылаюся на письмо господина полковника миргородского, не смея более и перу поверить, и не ведая: имеет ли еще Ваша милость при себе с нами учиненную циферь, которую на удачу в сем письме написал”.

Разом з цим посланням І.Мазепі адресований і лист миргородського полковника Д. Апостола, який ніби підтверджує перший: “... И хотя мне сначала и веры не няли и за караулом держали и описывались к двору царского величества, но оттуду получа указа, отпустили меня за караулом к его царскому величеству, где принят я над сподіванне милостиво, и изволил царское величество того предложения, от вашей милости, добродія, приказанного, выслушать у меня сам зело секретно, и хотя то изволил принять зело желательно и весело, однако ж о том сумневался, правду ль я то от вашего сиятельства поведаю, понеже мне от вас на письме подлинно ничего не выражено”.

На перший погляд, ці важливі документи містять дуже багато інформативного матеріалу, який засвідчує про неординарну позицію одних з головних учасників подій 1708 р. в Україні. Звичайно, такі висновки можна зробити, якщо аналізувати лише ці звістки минулого без врахування додаткових обставин, контексту тієї доби. Привід засумніватися у вищенаписаному та ймовірності таємної дипломатії у той час між Петром 1 та І. Мазепою все ж таки є.

Апостол взяв активну участь в серпні 1708 р. у підготовці, а в кінці жовтня у проведенні визвольного повстання. Прагматичний миргородський полковник 20 листопада 1708 р. залишив мазепинців. Відхід сподвижника гетьмана у найкритичніший момент після спалення Батурина є наслідком його зневіри у подальшому успіху визвольної справи. Сам І. Мазепа, вражений розбоєм О. Меншикова, на руїнах гетьманської столиці казав: “Уже тепер в нынешнем нашем нещасливом состоянии всі діла иначе пойдут, и Украина Батурином устрашенная боятися будет едно с нами держать” .

Прагматичний Апостол, який переконався у слабкості шведської та української армій, їх нечисленності (більшість козацьких полків ще до визвольної акції за наказом Петра І були усунуті з теренів Гетьманщини), вирішив припинити боротьбу.

Першим аргументом, який спростовує достовірність прагнення Мазепи передати Карла XII та його генералів царю, є доволі проста деталь. Якби Д. Апостол виконував таке супер важливе завдання гетьмана то він би протягом одного-двох днів дістався б Лебедина (від Батурина десь 150 кілометрів. - Авт.), де була російська ставка перебував цар. Натомість миргородський полковник добре “відхиляється від курсу”, їде дещо в інший бік - до свого маєтку в Сорочинцях, який майже за 100 кілометрів від Лебедина. Саме з свого села він надіслав І. Скоропадському листа, у якому попросив новообраного гетьмана, аби той поклопотався перед Петром І за його помилування - “дабы его царское величество не мел на мене, верного подданого своего, якого гневу и не похотел карати”. Д. Апостол виправдовувався, що “жодним способом от него (Мазепи. - Авт.) не моглем высвободиться и той его змене (которая и неявна нам была) супротив...”. У листі немає жодного натяку на якесь таємне завдання. Для чого Д. Апостолу просити у І. Скоропадського посередницької послуги, якщо він був посланий з таємною місією?

Другим аргументом, який ставить під сумнів ймовірність зради Карла XII гетьманом, є протокол допиту миргородського полковника. У ньому знову ж таки не натрапляємо на якісь натяки про Д. Апостола як посланця І.Мазепи. Він свідчить про все, але нічого не говорить про таємну пропозицію гетьмана!

Третім важливим аргументом подібного плану є свідчення полковника Гната Галагана, який у листі канцлера Г.Головкіна фігурує як посланець І. Мазепи з повторним посланням гетьмана до царя. У 1745 році з ним бачився Олександр Рігельман, автор “Літописної оповіді про малу Росію та її народ і козаків узагалі”. Історик записав спогад полковника про його відхід від гетьмана. Старшина жодним словом не обмовився про те, що він виконував завдання І. Мазепи. Між царем та Г. Ґалаґаном тоді відбувся такий діалог:

“Галаган! Вить ты с Мазепою вместе мне изменил?” - “Нет, государь”, - відповідав перебіжчик. - “Да ты с ним бежал?” - “Я не бежал, но как нам от него объявлено, что, по повелению вашего величества, велено нам с ним против шведов идти, то потому мы за ним и следовали, но вместо того, когда мы близ шведов стали, объявлено нам, чтоб мы ему последовали, а он предался уже королю с тем, чтоб отбыть нам от России и быть под мазепиным управлением, от всех монархов вольным... Что ж я, как некоторые и другие, хотя и усомнился, но отважась, пустился на власть судбины, потому что возвратиться уже от силы неприятельской, как представлялось, никак было невозможно; притом и разсуждал я о себе, что может быть и высвобождусь еще сетей сих, как то и удалось мне теперь. Хотя служить и обещался им, токмо в мыслях держал своих, что не для них, но своему царю, кому я присягою обязан. И так, коль скоро мы стали быть на свободе, тогда под видом разъездов в партию, следуючи, я нечаянно наехал весьма вдали от войска на отъезжих сих драбантов, которые мною сюда до вашего величества приведены 60 человек, кои, не опасаясь нас, яко своих уже людей, были в оплошности. Мы же, окружа, тотчас взяли всех со всею их амунициею, поскакали в путь свой и, приведя сюда, препоручаем их и себя в соизволение вашего царского величества, и просим если можем быть еще в доверенности, чтоб мы были такие же слуги, как и прежде, несумнительные”.

Тобто і лист миргородського полковника І. Скоропадському, і протокол допиту Д. Апостола, і спогад Г. Галагана не засвідчують прагнення І. Мазепи зрадити шведського короля. Яким же чином тоді з'явилися звернення канцлера та миргородського полковника до гетьмана?

Відповідь знаходимо у кількох рядках, на які чомусь не захотіли звернути увагу поважні історики-публікатори вищезгаданих листів. На чорновому посланні Д. Апостола до І. Мазепи виявлена правка Г. Головкіна і на останній сторінці припис: “Письма, что писаны к Мазепе по измене ево фальшивые от канцлера”. Укладачі-протоколісти діяльності царського наближеного саме так класифікували згадані документи. Вони ж були підготовлені із зрозумілою провокативною метою - підступно посварити Карла XII з гетьманом. Цій дуже правдоподібній дезінформації, очевидно, шведська сторона не повірила, або з якихось причин акція обмови І.Мазепи не була реалізована. Наміри царських зверхників виставити гетьмана перед його союзниками у непривабливому світлі продажного авантюриста у всякому разі не затьмарили шведсько-український союз 1708-1709 років.

Але, як не крути, ніщо не в змозі знищити велику ідею Івана Мазепи про вільну, незалежну, самостійну Україну. Історичний досвід незаперечне переконує, що вільна незалежна держава як історична структура, що забезпечує народу економічний і культурний розвиток, сприяє поступу, прогресу країни, її рівноправній участі в розвитку цивілізації. Панування чужоземної держави, особливо імперського характеру, в економічному відношенні є по суті панщиною на державному рівні. Народ вимушений віддавати свої матеріальні й духовні здобутки, а народне господарство тим часом занепадає. В духовному ж відношенні соціальна деградація призводить до зникнення народу, знищення його мови, культури. Тому ідея державної суверенності, незалежності має загальнолюдське значення і забезпечує нормальне існування кожного народу, кожної нації, зберігає етнофонд людства.

Висновки

Отже, підводячи підсумки проведеної роботи можна зробити наступні висновки.

Іван Мазепа походив із значного шляхетського роду, волинського чи подільського походження. Предки його в 16 ст. оселилися на Білоцерківщині в селі Мазепинці. Він народився (за різними джерелами) в період з 1629 по 1640 рік. Дитинство Мазепи припало на час невпинних боїв козаків із Польщею.

Булава гетьмана Лівобережної України до рук Івана Мазепи потрапила в 1687 р., коли в результаті чергової антигетьманської змови генеральної старшини, інспірованої фаворитом тодішньої російської правительниці Софії князем Василем Голіциним, гетьмана Івана Самойловича не лише було позбавлено влади, а й заслано до Сибіру.

Обрання Мазепи пов'язане було з підписанням нових, "Колмацьких статей". В основу яких покладено "Глухівські статті" Многогрішного 1669 року, але з деякими додатками на користь Москви. Так, було застережено, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Польщею і повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримом. Знову заборонено Україні мати дипломатичні стосунки з іншими державами. Крім залог та воєвод, що були в Києві, Чернігові, Ніжені, Переяславі та Острі, московська залога мала стати в гетьманський резиденції - Батурині - для постійного контролю над гетьманським урядом. Заборонялось "голосов испущать", що "Малороссийский край гетманского регименту", а тільки казати, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви на Україну. Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнення зв'язків між двома народами.

Коломацькі статті вперше заперечували державний характер гетьманської влади, а разом з тим і державність України. Але цей пакт не був реалізований.

У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польшу, Крим і Туреччину. Боротьба з із Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Після того, як Мазепа переконався в тому, що Петро І нищить основи української державності, він вирішив використати умови, створені Північною війною (1700--1721 рр.) для розв'язання державницьких проблем іншим шляхом. Вдало скориставшись козацьким повстанням на Правобережжі проти поляків на чолі з Семеном Палієм і вторгненням у Польщу Карла XII, гетьман зайняв своїм військом Правобережну Україну і тим самим знову об'єднав обидві її частини.

У стосунках з Карлом XII Мазепа наголошував, що Україна повинна бути незалежною державою з довічною владою гетьмана. її територію мають складати відвойовані від Росії землі, що належали колись українському народові.

Проте українські війська для організованого спротиву Росії не були готові і потерпіли поразку.

У внутрішній політиці Іван Мазепа спирався на старшину, низкою законів відособивши козацтво як окремий клас. Становище козацької старшини особливо зміцнилось на початку 18 ст., зросла кількість так званих бунчукових товаришів - старшинської молоді. Всі ці заходи гетьмана, як і реформи в галузі судочинства й податків, свідчили про намагання гетьмана створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу за повну автономію України. Водночас Мазепа всіляко дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину у два дні на тиждень, дозволив селянам винокуріння на власні потреби, намагався скасувати "оранди". Загалом гетьман дбав про інтереси всього народу, всієї країни. Він зробив вагомий внесок в духовно-культурну спадщину країни.

 Список використаної літератури

1. Бойко О.Д. Історія України: Навч. посіб.. -- 3-е вид., випр., допов.. -- К.: Академвидав, 2005. -- 687 с.

2. Гончарук П.С. Історія України: з давніх часів до початку ХХ століття: курс лекцій: [Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.] / Київ. славіст. ун-т. -- К., 2005. -- 524 с.

3. Ґудзь В.В. Історія України: -- К.: Слово, 2003. -- 615 с.

4. Драгоманов М. Пропащий час. Українці під московським царством (1654 - 1876).// Пам'ять століть. - 2002. - №5. - C. 7 -8.

5. Енциклопедія історії України: [в 5 т.] / редкол.: В.А.Смолій (голова) та ін. -- К.: Наук. Думка, 2003. - 329 с.

6. Заруба В. Політика кримського ханства щодо укр. земель в ост. чверті XVII ст.// Пам'ять століть. - 2003. - №2. - с. 42 - 49.

7. Історія України: [від давнини до сучасності: підруч. для студ. вищ. навч. закладів] / [Баран В., Войтович Л., Грицак Я. та ін.; відп. ред. Ю.Сливка]. -- 4-е вид.. -- Львів: Світ, 2003. -- 518 с.

8. Історія України: навч.-метод. посіб / [М.М.Столбуненко, В.М.Красовський, Т.В.Житкова та ін.]; одес. юрид. ін-т нувс. -- О.: Астропринт, 2003. -- 622с.

9. Історія України: посіб. для абітурієнтів / [авт.-упоряд. О.В.Гісем]. -- Кам'янець-Подільський: Абетка, 2003. -- 331 с.

10. Історія українського козацтва: нариси у 2-х т. / [редкол.: В.А.Смолій (відп. ред.) та ін.]. -- [К.: Вид. Дім «Києво-могилян. Акад.», 2006- ] - Т. 1 / [В.А.Брехуненко, Л.В.Войтович, О.Б.Головко та ін.], [2006]. -- 799 с.

11. Капилов С. А. Історія слов'янських народів в історичних творах XVIIIст.// УІЖ - 2000. - №1. - С.29-37.

12. Каменський І.С., Назаренко Ю. Ф. Гетьмани України./ Україна. - К. - 1991. - 342 с.

13. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України: [підруч. для студ. вищ. навч. закл.] / Л.І.Кормич, В.В.Багацький; Одес. Нац. Юрид. Акад.. -- К.: Алерта, 2004. -- 407 с.

14. Король В. Істор. Укр. - К.: Феміна - 1995. - 328с.

15. Лановик Б. Д., Лазарович М.В. Історія України: навч. посіб. / Б.Д.Лановик, М.В.Лазарович; [наук. ред. П.В.Михайлина]. -- 2-е вид., перероб. і допов. -- К.: Знання-прес, 2003. -- 733 с.

16. Мельник л. Г. Правління гетьманського уряду.// УІЖ - 2001. - №5. - С. 81 - 91.

17. Мицик Ю. А. Міжнародна конференція в Італії. Мазепа та його послідовники.// УІЖ - 2002. - №6. - С. 150.

18. Мицик Ю.А. та ін. Історія України: [навч. посіб. для старшокласників] / Ю.А.Мицик, О.Г.Бажан, В.С.Власов. -- К.: Вид. Дім «Києво-могил. Акад.», 2005. -- 569 с.

19. Молтях В. М. Україно-російські відносини другої половини XVII - XVIII ст.// УІЖ - 2003. - №6. - C. 110 - 116.

20. Орлик В. М. Податкові організації Рос. Імперії в Україні.// УІЖ - 2005. - №4. - C. 190.

21. Павленко С. Чи зраджував І. Мазепа Карла XII?// Пам'ять століть. - 2005. - №1. - С. 90.

22. Станіславський В. В. Політичні відносини Зап. Січі з Річчю Посполитою та правобережною Україною в 1686 - 1699.// УІЖ - 1999. - №1. - C. 18 - 29.

23. Струкевич О. К. Інституція гетьманства у політико-культурному сприйнятті старшинської еліти укр. гетьманщини.// УІЖ - 2002. - №4. - C. 49 -59.

24. Ступак Ф. Я. Доброчинна діяльність гетьмана І. Мазепи.// УІЖ - 2005. - №1. - С. 138.

25. Яковлева Т. Г. Мазепа - гетман: в поисках исторической объективности.// Новая и новейшая школа истории. - №4. -