Битва за Дніпро. Нові аспекти проблеми

Битва за Дніпро. Нові аспекти проблеми

Курсова робота

на тему: «Битва за Дніпро. Нові аспекти проблеми»

Зміст

Вступ

1. Підготовка до штурму Дніпра

2. Створення Букринського плацдарму

3. Бої в районі Запоріжжя

4. Кіровоградський напрям

5. Контрудар ворога

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Відомо, що битва за Дніпро та Київ увійшла в історію війни проти нацизму як складова частина зусиль нашого народу в здобутті Перемоги. Значною мірою вона вплинула на подальший хід воєнних дій і сприяла розгрому ворога. Водночас ці події надто загероїзовані, в їх горнилі поклали голови, часто даремно з вини командування всіх рівнів, сотні тисяч людей, здебільшого молодих. Саме їх, необстріляних, „зелених” у першу чергу кидали в бій. Кидали часто без обмундирування, відповідного озброєння, навіть без прийняття присяги, без відповідної артпідготовки, підтримки танковими частинами. Їх призивали так звані польові військкомати, які діяли в складі частин, що наступали. Ці військкомати мобілізовували всіх здатних тримати зброю, навіть 16-17-річних хлопців. Відразу після визволення того чи іншого села або населеного пункту нашими військами від фашистів, туди і заходили так звані польові військкомати, що складалися як правило із взводу солдатів і кількох офіцерів. Починалися фактично облави по хатах. Шукали молодих хлопців і при цьому ніхто не питав їх паспорти, не цікавився віком. Вирішували офіцери, вирішували на око кому скільки приблизно років, не слухаючи навіть батьків, в основному матерів, бо чоловіки були на фронті, які намагалися доказати цим недолюдкам, що їх дітям не має ще 18-ти років і що вони нездатні поки до військової служби, тим більше відразу йти в бій. Були серед мобілізованих і колишні військово-полонені Південно-Західного фронту, яких у кількості понад 270 000 відпустили в 1941 році, на клопотання родичів, німці. Вони жили зі своїми сім'ями і ніяких злочинів проти радянської влади не чинили. Але де там! Для військкоматників вони були потенційними зрадниками, так само і для командування військових частин, що визволяли Лівобережну Україну. З цього приводу письменник А. Дімаров пише: „Не забуду, поки житиму, одну атаку взимку сорок третього... Німець засів за цегляними мурами металургійного комбінату, понад водосховищем, і полковник, і його комісар не придумали нічого кращого, як кинути в атаку кількасот новобранців, яких не встигли ще й обмундирувати та як слід озброїти. Вони висипали на лід водосховища величезним натовпом, і німці, підпустивши їх майже впритул, викосили до ноги. Вся крига стала криваво-чорною від трупів”.

А ось рядки запису в щоденнику О. Довженка від 16 грудня 1943 року: „усіх мучить думка про нелюдські, небачені страждання народу. Розповідають, що на Україні починають уже готуватися до мобілізації шістнадцятилітніх, що в бої гонять погано навчених, що на них дивляться як на штрафників і нікому їх не жалко, нікому...”

У результаті вже 1943 року під час битви за Дніпро колишніх військово-полонених вважали винуватцями трагедії 1941-го : посібниками окупантів. Ці солдати з відома командувача Воронезького фронту (командував ним М. Ватутін) і у військах цього фронту їх було найбільше, ішли в атаку без належного озброєння і підготовки і в такий спосіб спокутували свою „провину” окупації. Про це, так само як і про те, що їх часто кидали в атаки, в яких в той момент не було особливої необхідності, за якість висотки, свідчили О. Довженко, А. Дімаров, В. Астафьєв, генерал армії М. Лященко, О. Гончар та інші. Генерал М.Лященко, наприклад, писав: „Справді, в тій війні багато смертей нічим не виправданих. Зустрічалися воєначальники і командири, які прагнули досягти успіху за будь-яку ціну”. А прикладом для них були той же Г. Жуков, І. Конєв, М. Ватутін і деякі інші. Для них найвище, що створив бог, - людське життя, було ніщо. Плюндрувалися честь, гідність, совість. Натомість лайка, наказ згори були найвищим судом. Той же Г. Жуков під час битви за Дніпро і пізніше наказував розміновувати німецькі мінні поля, які зустрічалися на шляху військ, які були під його командуванням таким чином. „Коли ми наштовхувалися на мінне поле, - говорив він при зустрічі з командуючим військами союзників Д. Ейзенхауером у 1945 р., - то наша піхота атакувала його так само ніби то його там не було. Втрати, які ми несли від протипіхотних мін, ми вважаємо рівними тільки тим, які б понесли від кулеметного вогню і артилерії, якщо б німці замість мінних полів вирішили захищати цю ділянку сильним військовим з'єднанням. Проте атакуюча піхота не підриває міни протитанкові. І після того, як вона проникає в глибину мінного поля і створює плацдарм, підходять сапери і роблять проходи, через які може пройти наша бойова техніка”. Ейзенхауер був шокований і сказав: „Я ясно уявив собі яскраву картину того, щоб трапилося з будь-яким американським або британським командуючим, якщо б він застосував подібну тактику”. Може саме тому ми й маємо сотні тисяч не похованих солдатів, чиї кістки біліють в лісах та полях. Може, тому деякі наші воєначальники зводять дачі на місці колишніх солдатських поховань, або наказували у перші дні Чорнобильської катастрофи нічим не захищеним від радіації солдатам саперними лопатками скидати графіт з даху зруйнованого реактора. А коли їх пізніше цим дорікали, то вони заявляли: „ну подумаєш, загинуло кілька десятків солдат”! Може тому 23 лютого і 9 травня ми в основному бачимо старших офіцерів та генералів на урочистих заходах. А де ж рядові піхотинці, на яких випав основний тягар війни? І це при тому, що кількість учасників війни, за словами Президента України все більшає і становить в два рази більше, ніж в Росії. Прикро, що саме рядові найчастіше гинуть і нині. Скільки їх полягло в Афганістані. Але тут не зафіксовано жодного випадку, щоб воювали там діти або онуки генералів, адміралів та маршалів. Вони, як правило, займають місця у військових академіях або служать далеко від небезпечних „вогнищ”, однак повернімося до битви за Дніпро і Київ.

1. Підготовка до штурму Дніпра

На кінець вересня 1943 року радянські війська вийшли до Дніпра на фронті понад 750 кілометрів. Центр бойових дій перемістився в район середньої течії річки. Позаду був Сталінград, Курська битва, які сприяли завершенню корінного перелому у війні. Визво-лено декілька українських міст і сіл. Першими на землю України ступили солдати 573-го полку 195-ї стрілецької дивізії 1-ї гвардійської армії Південно-Західного фронту. В той же день воїнів-визволителів побачили жителі перших українських сіл: Півнівка, Морозівка, Микільське Міловського району Ворошиловградської області. Про жорстокість цих боїв свідчить лише одна цифра - 1 066 воїнів семи національностей віддали своє життя лише за районний центр Мілове.

Битва за Дніпро і визволення Києва складалася з кількох стратегічних та фронтових наступальних операцій, що здійснювалися у два етапи. Перший - Чернігівсько-Полтавська стратегічна наступальна операція (26 серпня - 30 вересня 1943р.), метою якої було визволення Лівобережжя України, виходу до Дніпра у середній течії, форсування ріки з ходу і відповідно захоплення плацдармів на правому березі. Другий - це Київська стратегічна операція (12 жовтня - 23 грудня 1943 р.), метою якої був розгром київського угруповання німців, визволення Києва, а також створення стратегічного плацдарму на правому березі Дніпра для створення передумов подальшого наступу.

Чернігівсько-Полтавську стратегічну наступальну операцію здійснювали війська Центрального (командувач - генерал К. Рокоссовський), Воронезького (командувач - генерал М. Ватутін) та Степового (командувач - генерал І. Конєв) фронтів. Київську стратегічну операцію здійснювали війська Воронезького (з 20 жовтня - 1-го Українського) фронту за допомогою військ Центрального та Степового (з 20 жовтня 1-го Білоруського та 2-го Українського) фронтів. Слід додати, що дії Воронезького та Степового фронтів координував представник Ставки Г. Жуков.

Для прискорення розгрому ворога до складу першого ешелону Воронезького фронту Ставкою було передано 3-ю танкову армію під командуванням генерала П. Рибалка і три окремі танкових корпуси.

Противник теж готувався до битви за Дніпро серйозно. На правому березі було споруджено рубіж з північними флангами через Вишгород та Пущу-Водицю. Друга лінія проходила через Пріорку і Солом'янку. Фортифікаційні роботи проводили місцеві жителі під примусом окупантів і військовополонених. Останніх залишилось не так багато, бо більша їх частина загинула в київських концтаборах. Слід зазначити, що всі етапи битви за Дніпро були кровопролитними. І тоді, коли з'єднання Центрального фронту форсували Десну в полосі свого наступу й до 21 - 22 вересня вийшли до Дніпра біля гирла Прип'яті, і тоді, коли з'єднання Воронезького фронту 21 вересня досягли Дніпра в районі Переяслав-Хмельницького, і тоді, коли війська Степового фронту в день визволення Полтави вийшли (з'єднання його лівого крила) до Дніпра південно-східніше Кременчука. 28 вересня 1943 р. Ставка зажадала від командуючих Центральним, Воронезьким, Степовим і Південно-Західним фронтами терміново ліквідувати лівобережні плацдарми противника. У той же день до кременчуцьких укріплень підійшли з'єднання 53-ї та 5-ї гвардійської армій. Перед штурмом міста відбулася розвідка системи оборони та вогневих засобів противника. Взвод розвідників лейтенанта М.А. Хорунжого на танках увірвався до Кременчука. Зібрані дані про місця розташування протитанкових гармат, скупчення танків і САУ, замінованих ділянок допомогли танкістам спланувати хід операції. В ніч на 29 вересня танкісти й мотострільці при підтримці гвардійських мінометів та авіації завдали флангового удару по позиціях гітлерівців. Опівдні танки 219-ї бригади увірвалися на околицю міста, стрімким кидком вийшли до Дніпра в північному та південному передмістях, взявши ворога в напівкільце. Зав'язались вуличні бої, в яких уміло діяли солдати та офіцери піхотних частин. Командир взводу 1-го батальйону 95-ї гвардійської стрілецької дивізії гвардії старший сержант М.Г. Захарченко разом зі своїми бійцями увірвався до ворожих окопів і знищив кількох гітлерівців. У рукопашному бою він був поранений, але залишився в строю, продовжуючи вести підрозділ уперед. Відважно діяли й інші стрілецькі і танкові підрозділи. Надвечір 29 вересня Кременчук був зайнятий радянськими військами. Уцілілі частини вермахту відійшли на правий берег Дніпра. Після визволення Донбасу війська правого крила Південно-Західного фронту в кінці вересня вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська й з ходу почали форсувати водну перешкоду. В ніч на 26 вересня група розвідників 236-ї стрілецької дивізії 46-ї армії на чолі з лейтенантом С.П. Шпаковським непомітно переправилася на правий берег Дніпра поблизу с. Аули. В темряві розвідники кинулися на ворожі позиції. Зав'язався жорстокий бій, у якому С.П. Шпаковський був поранений, але продовжував керувати діями передового загону. В групі розвідників особливою мужністю й сміливістю відзначився командир відділення І.Й. Луференко, який народився й виріс у невеликому селі на Житомирщині. У жорстокому ближньому бою він особисто знищив 7 гітлерівців. Та в одній з атак відважний розвідник загинув.

У районі с. Військове, що розташоване на південь від Дніпропетровська, частинами 6 та 12-ї армій було здобуто ще один правобережний плацдарм. Брак засобів заважав протягом трьох днів переправити на захоплені плацдарми всю артилерію дивізій, а також частину корпусної, армійської та артилерії підсилення. У смузі 12-ї армії на плацдарм уже другої ночі повністю переправилися полки винищувально-протитанковий та легкої артилерії, а протягом третьої - майже вся артилерія 66-го стрілецького корпусу. Нині в тих місцях ще тисячі і тисячі не похованих останків наших воїнів.

2. Створення Букринського плацдарму

Втративши надію утримати Лівобережну Україну, гітлерівське командування зосередило основну увагу на зміцненні так званого „Східного валу” - стратегічного оборонного рубежу, наказ про термінове будівництво якого було віддано ще 11 серпня. При цьому найбільше значення надавалося Дніпру як нездоланній перешкоді для Червоної армії. У цілому в битві за Дніпро і Київ Червона Армія у вересні досягла значних успіхів. Центральний, Воронезький, Степовий і Південно-Західний фронти вийшли до Дніпра протягом 750 кілометрів від Лоєва до Запоріжжя.

Ставка, знаючи які надії покладає ворог на рубіж Дніпра, ще на початку вересня вказала на необхідність форсувати його раптово і захопити плацдарм на правому березі. Це мало своє пояснення - треба було випередити ворога. Але це пояснення аж ніяк не могло виправдати майже повну відсутність у наступаючих частин засобів переправи. Досить сказати, що 22 вересня на місці основного форсування ріки, на південь від Києва в районі Букринського вигину ріки, коли переправа була у розпалі, знаходилось всього 16 понтонів. Запізнювалися й артилерійські частини. На час форсування ріки в деяких з'єднаннях 40-50% артилерії відстало на 100 - 150 км. Як і раніше, неякісну підготовку та організацію управління військами змушені були компенсувати самовідданість та мужність бійців, їх військова виучка, винахідливість, ініціатива. Захоплення плацдарму планувалось військами 40-ї і 3-ї гвардійської танкової армії. В ніч на 22 вересня почалося форсування ріки в районі Букрина. Першими її форсували бійці штрафних батальйонів, а потім і останні війська. Ворог кинув проти передових загонів піхоту й танки.

Під страшним вогнем ворога на правий берег пливли наші воїни як хто зумів: тримаючись за дерева, колоди, дошки, плащ-намети напхані соломою, і тонули, тонули тисячами. У журналах архіву Міністерства оборони колишнього СРСР є ряд лаконічних записів з прізвищами загиблих: „Тело утонуло в реке”. Такий запис стоїть навпроти тисяч прізвищ. Холодні води Дніпра стали могилою десятків тисяч воїнів.

З цього приводу візьмемо до уваги спогади колишнього командира штурмового батальйону капітана П. Бажина (40-армія), який долав Дніпро в районі с. Гребенів. Батальйон чисельністю 192 чол. загинув, з них потонуло 80 чоловік. Командирові батальйону присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно, хоча насправді він був тяжко поранений.

Наведений приклад показує, що у воді загинуло понад 40% особового складу батальйону. Якщо припустити, що таке співвідношення було характерним для всього плацдарму, то на етапі форсування Дніпра на Букринському вигині втрати перевищували 15 тис. чоловік.

Цей аналіз, проте, не може дати відображення реального стану справ під час форсування Дніпра. По-перше, підрахунки велися приблизно; по-друге втрати одного батальйону не можна переносити на всі втрати під час цих подій. Адже, форсування Дніпра в цих місцях було надзвичайно кровопролитним. Німці теж підготувалися належним чином до цього, наперед пристріляли свої кулемети і міномети та іншу зброю і нанесли нам великі втрати. Письменник Віктор Астафьєв - очевидець цього форсування Дніпра - писав, що коли в тилу радянських солдатів, із кулеметами спрямованими в їхні спини, зачаїлися загородзагони, німці відкрили по солдатам шалений вогонь із пристріляних кулеметів. „Найстрашнішими виявились кулемети. Легкі для перенесення скорострільні емгешки зі стрічкою на п'ятсот патронів. Усі вони були заздалегідь пристріляні й тепер, неначе з вузьких шийок брандспойтів, поливали берег, острів , річку, в якій кипіло місиво з людей. Старі і молоді, свідомі і не свідомі, добровольці й мобілізовані військкоматами, штрафники і гвардійці, росіяни і не росіяни - всі вони кричали одні і ті ж слова: „Мамо! Боженку! Боже!” і „Караул!”, „Допоможіть!”... А кулемети сікли та сікли, поливали різнокольоровими смертельними цівками. Хапаючись один за одного поранені й ті, кого ще не зачепили кулі, в'язками йшли під воду, річка горбилася бульбашками здригалася від людських судорог, пінилася червоними борунами”. Так радянські полководці, особливо М. Ватутін, форсували Дніпро - ціною десятків тисяч воїнів, тіла яких ще довго плавали біля берега. Деякі з них прибивало аж до берегів Туреччини. В. Астафьев пише: „Густо плавали у воді трупи з виклюваними очима, що почали розкисати, з обличчями, які пінилися, наче намилені, були розбиті снарядами, мінами, зрешечені кулями... Сапери, яких послали витягувати трупи з води і ховати їх, не вправлялися з роботою - надто багато було вбито народу... А потім за річкою ж продовжувалося згрібання трупів, наповнювалися людським місивом все нові й нові ями, проте багатьох і багатьох полеглих на плацдармі так і не вдалося відшукати по балках, похоронити”

У ніч на 24 вересня на захоплені такою дорогою ціною шматочки землі розпочали переправи головні сили. Надвечір 24 вересня 253-я, 337-а і 38-а стрілецькі дивізії очистили від ворога Великий Букрин, Луківці і з'єднали свої фланги. Так був утворений Букринський плацдарм. Почалася кривава бійня, коли у воронках замість води стояла кров. Не покращив ситуацію і другий ешелон фронту, який М. Ватутін кинув у бій (27-а армія генерала С. Трофименка). На правому фланзі у районі с. Гребені (7 км до Ржищева за течією Дніпра) із такими ж значними втратами форсували ріку 237-а стрілецька та 42-а гвардійська дивізії. На лівому фланзі на південь від Григорівки захопили плацдарм у районі сіл Бучак, Студенець 30-а і 23-а, у районі Канева - 206-а, і 218-а стрілецькі дивізії 47-ї армії генерала П. Жмаченка.

Боротьбу наших військ на Букринському плацдармі можна розділити на два етапи. Перший тривав з 1 до 11 жовтня - це утри-мання і розширення плацдарму, і другий - з 12 жовтня до кінця жовтня, а фактично до початку листопада 1943 р., включаючи взят-тя нашими військами Києва 6 листопада. На першому етапі цієї грандіозної битви за Дніпро ворог перекинув у район Букринського плацдарму 11 дивізій, включаючи 6 танкових під командуванням одного з най-більш талановитих німецьких воєначаль-ників генерала Гота, який своїми танко-вими дивізіями, особливо есесівськими „Райх”, „Адольф Гітлер”, „Мертва голова” та іншими прорвав всі три пояси оборони радянських військ у битві на Курській Дузі, де як відомо радянські війська втратили безповоротно понад 6 000 танків і САУ, біля 2 000 літаків і понад 500 тис. солдатів, і офіцерів. Німецькі ж війська втратили 245 тис. вояків, 1 200 танків і понад 900 літаків. Такі німецькі війська і під таким командуванням протистояли нашим воїнам під час битви за Дніпро, і зокрема, під час боїв на Букринському плацдармі. Ще раз нагадаємо, що колосальні втрати радянських військ їхнє командування поповню-вало з допомогою горезвісних польових військкоматів і серед цієї категорії попов-нення втрати були найбільшими, бо їх Ватутін і Конєв з дозволу Жукова кидали в бій першими і це здебільше необстріляна молодь, без необхідного озброєння і підготовки.

І хоча загальне співвідношення сил згодом було на нашу користь: 35 стрілецьких дивізій проти 19 гітлерівських, 908 танків проти 422, 2 960 гармат і мінометів проти 2 229, 733 літаки проти 455, перший час через відставання саперних підрозділів, що уповільнило темпи зосередження важкої техніки, на плацдармі станом на 26 вересня знаходилося сім 76-мм гармат, 29 12-мм мінометів, 31 легкий танк і лише один Т-34 лейтенанта Ю. Сагайдачного. Звідси і колосальні втрати. Були вони великими і протягом всього жовтня, особливо 12 - 15 і 21 - 28-го. Противнику вдалося міцно затиснути наші війська в Букринському вигині, цьому сприяли також згадані складні географічні умови місцевості. Про кровопролитний характер боїв свідчить хоча б такий факт: на островах Козачий і Ольжинський від батальйону 342-го стрілецького полку 136-ї дивізії 38-ї армії залишилося всього п'ять воїнів із більш ніж 800. Усього за період з 22 вересня до кінця жовтня 1943 р., коли було прийнято рішення Ставки приступити до підготовки нової операції щодо наступу на Київ з Лютізького плацдарму, загинуло близько 240 тис. радянських воїнів, у тому числі й понад 7,5 тис. киян та жителів Київської області із загальної кількості 11 157 загиблих у 1943 році, мобілізованих польовими віиськоматами. Причому - це дані не повні, оскільки і по сьогоднішній день місцеві жителі в районі цього колишнього плацдарму, особливо весною, знаходять десятки і сотні останків наших воїнів. Їх світла пам'ять постає перед сучасниками виключно у героїчному світлі на противагу вищого командування, яке безжально, через свою некомпетентність, жорстокість даремно втрачало тисячі й тисячі солдатів і молодших офіцерів. Особливо таке безжальне ставлення до людського життя було характерним для М. Ватутіна. За свідчен-нями очевидців, дослідженням істориків, робітників спецслужб та інших „Безтурботність М. Ватутіна була достатньо відома. У боях він не рахувався з числом понесених втрат, намагався не розгромити супротивника, а захопити якнайбільше території. І це не наша „архіоригінальна” думка - так вважав Головнокомандуючий Червоною Армією Сталін. Звичайно, тепер складно судити про даремні і не даремні втрати, принесені на вівтар Перемоги. Проте те, що Дніпро при його форсуванні Ватутіним був повен крові радянських солдатів, - це факт”

Мужність і героїзм наших воїнів - безсумнівна. Можна назвати командира десан-тників І. Бородавкіна. 29 вересня форсував Дніпро командир десантної групи з 16 бійців І.С. Бородавкін (народився у с. Дамашлін Сосницького району Чернігівської області). Маючи дві 57-міліметрові гармати й 20 ящиків снарядів, десантники зайняли вогневий рубіж на правому березі. Вже 2 жовтня командир особисто підбив 2 ворожі танки. 15 листопада в бою за висоту 311, - а це була могила Т.Г. Шевченка, - батарея Іллі Сергійовича вивела з ладу ще 3 німецькі бойові машини. Відважний офіцер був представлений до звання Героя Радянського Союзу. Рішучість і наполегливість під час виконання бойового завдання продемонстрував командир батареї 663-го артилерійського полку (47-а армія) старший лейтенант В.В. Бабій. 26 вересня один з полків, що закріпився на правому березі Дніпра в районі Канева, потрапив у вороже оточення. Закінчувалися боєприпаси й продовольство. Очолювана В.В. Бабієм група з 60 бійців прорвала кільце оточення й доставила все необхідне для продовження наступу полку. Відважний офіцер (родом з Одеси) невдовзі одержав радісну звістку про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу.Так, командир телеграфного взводу 11-го гвардійського окремого батальйону зв'язку (3-й гвардійський корпус, 47-а армія) гвардії лейтенант Б.Я. Скитиба з групою бійців протягнув кабельну лінію й установив зв'язок передового загону зі штабом корпусу, що розташувався на лівому березі. Вміло координуючи артилерійський вогонь, Б.Я. Скитиба неодноразово долав річку й усував пошкодження на лінії зв'язку. В боях за плацдарм поблизу с. Студенець відзначилися воїни-українці з 47-ї армії. Командир 1-го батальйону 722-го полку 206-ї стрілецької дивізії капітан С.М. Мурза до війни вчителював на Чернігівщині. Війна змусила залишити гуманну професію і вже в 1941р. взяти в руки зброю. За два роки командир відділення сержант С.М. Мурза виріс до комбата. В ході боїв за Дніпро його підрозділ першим переправився на правий берег, де стримував контратаки ворога до підходу основних сил.

Відважно діяли бійці та офіцери 1 593-го винищувального протитанкового артилерійського полку підполковника Щербинка, представленого за форсування Дніпра до Золотої Зірки Героя. Під його вмілим, розсудливим командуванням батарея лейтенанта Ковальчука підпалила 3 танки. Ще 5 танків знищила батарея старшого лейтенанта Деркача, 3 - батарея лейтенанта Щербини. На бойовому рахунку артилеристів старшого лейтенанта Потапенка - 4 підбиті ворожі танки. Прикладом хоробрості й милосердя можуть служити дії санітарки роти 835-го полку (237-а стрілецька дивізія, 40-а армія) Марії Захарівни Щербаченко. 21-річна дівчина з Харківщини за 10 днів винесла з поля бою та надала першу медичну допомогу 112 пораненим. Вона особисто переправляла через Дніпро й доставляла до найближчого медпункту важкопоранених. М.З. Щербаченко удостоєна звання Героя Радянського Союзу. В боях на Букринському плацдармі яскраво виявилася справжня воїнська доблесть багатьох і багатьох українців. Серед них є й такі, військова біографія яких сприймається як справді героїчна легенд. Це Г. Малинко - артилерист, який у боях на Букринському плацдармі був кілька разів поранений. Григорій Васильович Малинко одягнув шинель у 20 років і з перших місяців війни був на фронті.

Влітку 1941 р. під с. Бабаківка на Сумщині чемпіон України з вільної та французької боротьби, силовий жонглер Григорій Малинко дозволив собі порушення військової дисципліни: він не виконав наказ про відступ, залишився наодинці з ворогом. Відстрілявши з 76-міліметрової гармати ящик снарядів, Григорій 18 км тягнув на собі гармату до своїх, за що одержав гауптвахту, а згодом - офіцерське звання.

Вперше він був поранений уже на четвертому місяці війни. В травні 1942 р. у районі Харкова кулі та осколки вп'ялись у ліву руку, праве плече, шию та голову. Того ж року осколок снаряда роздробив йому колінний суглоб. З госпіталю лейтенант не комісувався, як наполягали лікарі, а знову прорвався на передову. Під Золотоношею - нове поранення в шию та голову. Через тиждень оповитий бинтами Малинко втік з госпіталю на передову.

А потім був Дніпро, де батарея артилерійського дивізіону 7-ї гвардійської мехбригади 3-го ГСМК однією з перших захопила плацдарм на правому березі ріки поблизу с. Селище. Керуючи діями артилеристів та піхоти, гвардії старший лейтенант Малинко отримав чергове поранення, але не покинув своїх бійців. Журнал „Коммунист Вооруженных Сил” так описує подальший перебіг подій: „…У ті дні Малинко став жертвою трагічної випадковості, від якої на передньому краї не застрахований ніхто. Через роки йому розповіли, що до місця, де він перебував з артилеристами, тягнули прямий телефонний провід: з Малинком хотів говорити сам Сталін. Але зв'язківці не встигли. Осколком крупнокаліберного снаряда убило командира мінометної батареї Сергія Мосіка. Григорія Малинка знайшли тут же на бруствері з розбитою грудною кліткою. Обох поховали в цьому ж окопі. Доповіли Верховному про те, що трапилося. Наступного дня поруч проходила група наших солдатів. Побачили: грунт ніби ворушиться Швиденько розкопали. В офіцера, загорнутого в плащ-намет, ледве прощупувався пульс. Малинко опритомнів через півтора місяця в госпіталі. Вага його зі 130 кілограмів упала до п'ятдесяти… Він перетворився в обтягнутий шкірою скелет. Найменший рух рукою чи ногою викликав жахливий біль. Один осколок пройшов навиліт, ледь не зачепивши оболонку легенів, інший застряг у серці. Хірурги не стали його чіпати...”. Але й на цей раз, виявивши жагу до життя, він переміг смерть. І продовжував воювати. В 1944 р. під час переправи через Березину одержав тяжке поранення, після якого на фронт уже не повернувся. Однак після всього цього Григорій Малинко зумів ще стати майстром спорту з самбо, класичної та вільної боротьби, триразовим чемпіоном СРСР та 17-разовим чемпіоном України. А звання Героя Радянського Союзу, до якого двічі представлявся, так і не було йому присвоєно.

І таких воїнів була більшість, саме вони лише за 5 днів на Букринському плацдармі (частини 40-ї армії) відбили 259 контратак ворожої піхоти й танків. На ділянці тільки двох з'єднань авіація противника протягом цих днів здійснила 3 тис. літаковильотів.

У ніч на 24 вересня для підтримки військ на плацдармі у тил противника було скинуто десант 3-ї і частини 5-ї повітрянодесантних бригад. В районі Канева десантувалися 4 575 бійців зі зброєю та боєприпасами. Однак сильний зенітний вогонь противника, велика кількість умовних світлових сигналів, що подавалися не лише радянськими десантниками, які приземлилися, але й німцями з метою дезорієнтації, перешкодили успішному здійсненню операції. Екіпажі літаків втрачали орієнтири, збільшували швидкість і висоту польоту. Це спричинило розпорошення парашутистів на площі 30 - 90 км, замість 10 та 15 км, як передбачалося. Повітрянодесантні підрозділи - батальйони, роти, взводи - розпалися як бойові одиниці, бійці були змушені вести бої дрібними групами. Відсутність єдиного командування, зв'язку зі штабом фронту й штабом повітрянодесантних військ ще більш ускладнила ситуацію. Внаслідок цього командування Воронезького фронту вирішило припинити десантування. Всі в своїй більшоті вони загинули (понад 3 тис.чоловік).

Отже, на кінець вересня на Букринському вигині діяли чотири плацдарми 40-ї, 27-ї армій і 3-ї танкової армії, потім 27-ї армії і т.д. Але опір німців зростав навіть тоді коли названі плацдарми об'єдналися в один - по фронту до 11 км і вглиб до 6 км. Створення плацдармів на західному березі Дніпра в його нижній течії мало важливе стратегічне значення. Однак розвиткові успішних дій перешкоджало запорізьке угруповання ворожих військ.

3. Бої в районі Запоріжжя

Генеральний штаб вермахту надавав Запоріжжю, яке є вузлом залізничних, шосейних і водних шляхів, першорядного значення. Оборонні укріплення тут мали два обводи. Перший починався за 14 км до міста й складався з траншей, які простягнулися на 60 км. Кожна з трьох ліній траншей мала доти (до 20 на 1 кв.км.); бомбосховища, розташовані на глибині 7-8 м; спостережні пункти. Протитанковий рів завширшки 5-6 м і 3-4 м завглибшки оперізувала дротяна загорожа, за якою тягнулися мінні поля.

Внутрішня лінія була насичена залізобетонними вогневими точками, замаскованими мінометними та артилерійськими позиціями, ходами сполучення з металевим перекриттям. Споруди в міській смузі були пристосовані до тривалої оборони. Всередині міста були створені три рубежі.

Вранці 11 жовтня почався одночасний наступ усіх трьох армій Південно-Західного фронту. Війська 12-ї армії, зламавши впертий опір противника, форсували р. Вільна. Наступаючі частини зазнали відчутних втрат від щільного вогню противника з дзотів, розташованих на висотах за річкою. Одну з таких точок у смузі дій 333-ї стрілецької дивізії було наказано блокувати й знищити штурмовій групі під командуванням молодшого лейтенанта В.О. Мироненка. Підібравшись до дзоту, сміливці виявили телефонний кабель і перерізали його. Двох гітлерівців, які вискочили з укриття, щоб налагодити лінію, знешкодив боєць Удовиченко. Через кілька хвилин в амбразуру дзоту полетіли гранати і штурмова група захопила дзот з чотирма раціями та трьома кулеметами. Вогнева точка, що вела круговий обстріл наших позицій, замовкла назавжди. Взяття висоти дозволило підрозділам 333-ї дивізії підійти до Запоріжжя на відстань 10 км. За вмілу організацію та керівництво військами у боях за Дніпро командир 333-ї дивізії, уродженець с. Варварівка Харківської області, генерал-майор О.М. Голоско був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Вночі 13 жовтня воїни Південно-Західного фронту завершили прорив зовнішнього обводу позицій противника. Опівночі танкові та десантні підрозділи пробилися до південних околиць Запоріжжя. Танки 39-ї дивізії підійшли до р. Мокра Московка, але з ходу подолати її не змогли. Ініціативу й рішучість виявили в цей момент лейтенант П.В. Калимський та рядовий Б.М. Романчук, які на бронемашині проскочили міст, підготовлений ворогом до знищення. Німці підбили БМП, але екіпаж зумів знищити прислугу гармати й кулеметників, які охороняли міст. Сапери його швидко розмінували. По мосту переправилися танки з десантом піхоти й кинулися до центра міста. Вдень 14 жовтня війська 8-ї гвардійської армії, 39-ї танкової бригади та 1-го гвардійського механізованого корпусу вели бої в місті. Деяким частинам 12-ї армії, які наступали з півночі, потрібно було долати чимало перешкод, перш ніж досягти Запоріжжя. В особливо важких умовах діяли бійці 610-го полку 203-ї стрілецької дивізії під командуванням майора Л.Т. Гайдамаки. Підтримуючи особистий приклад командира 1-ї роти 186-го полку 60-ї гвардійської Павлоградської дивізії старшого лейтенанта М.Г. Солдатенка, воїни зав'язали бій на околиці міста.

Командування Південно-Західного фронту передбачало можливість знищення гітлерівцями одного з найважливіших індустріальних об'єктів України - Дніпрогесу. Залишаючи місто, гітлерівці зруйнували основні споруди гідровузла, замінували 500?кілограмовими бомбами турбінні цехи й тіло греблі. Воїнам 203-ї дивізії полковника Г.С. Здановича було доручено перешкодити здійсненню задумів противника. Розвідники капітана М.А. Сошинського, долаючи мінні капкани, сигнальні системи, зуміли знайти кабель, що з'єднував вибухівку та центральний рубильник, і перерізали його. Гребля Дніпрогесу в цілому була збережена.

26-27 жовтня бійці 203-ї дивізії переправилися на правий берег Дніпра. Наступного дня вони зайняли та розширили плацдарм для оборони гідроелектростанції. Бої за о. Хортиця, перетворений гітлерівцями в укріплений район, тривали до 29 грудня 1943 р., поки він не був повністю очищений від ворога.

В боях за рідне місто відзначився 20?річний розвідник 178?го гвардійського стрілецького полку (12-а армія) К.Т. Великий. У ніч на 26 жовтня він з двома бійцями дістався о. Хортиця, накреслив схему розташування вогневих точок противника і передав дані командуванню. Передовому загону не вдалося висадитися на острів - німці відкрили по десанту шалений вогонь. Про наступні дії відважного розвідника розповідають лаконічні рядки нагородного листа: „Увірвавшись до траншеї другої лінії ворожої оборони, Великий закидав гранатами кулеметну точку противника і в рукопашному бою знищив чотирьох гітлерівців. Німці пішли в контратаку, застосовуючи танки й артилерію, і переважаючими силами стали тіснити героїв. Шість атак гітлерівців були відбиті. При цьому Великий з групою розвідників кілька разів бився рукопаш”. Німці будь-що намагалися скинути сміливців у Дніпро. Надвечір їм удалося танковим клином розірвати плацдарм на дві частини. Дізнавшись, що на лівому фланзі всі радянські офіцери загинули або дістали поранення, Костянтин взяв командування на себе, організував оборону й утримував плацдарм до підходу підкріплення. Останній бій відважного гвардійця відбувся в листопаді. Його частина вела вперті бої за визволення колиски українського козацтва. К. Великий козацькою славою вкрив своє ім'я, у бою поблизу с. Розумківка Запорізького району він ціною власного життя зупинив важкий німецький танк, кинувшись під нього з протитанковою гранатою. 19 березня 1944 р. К.Т. Великий посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

27 жовтня поблизу с. Петро-Свистунове (Вільнянського району Запорізької області) першим подолав Дніпро командир відділення кулеметної роти 292?го стрілецького полку (12-а армія) М.Г. Замула. Кулеметним вогнем він забезпечив успішний наступ піхоти. 10 жовтня у боях за плацдарм підірвав 2 ворожі танки, одержавши при цьому поранення. 18-річний уродженець с. Дякове Антрацитівського району на Луганщині був нагороджений Золотою Зіркою Героя. Ряд плацдармів на правому березі Дніпра захопив і Степовий фронт. Всього було захоплено 23 плацдарми. Звичайно, форсу-вання Дніпра військами Воронезького і Степового фронтів без військових засобів переправи, а тільки на підручних засобах, згаданих вище колодах, ящиках, плащ-наметах напханих соломою і тому подібне - це безприкладний героїзм воїнів, і, одночасно - злочин нашого командування, яке фактично, особливо М. Ватутін, утопило десятки тисяч людей в Дніпрі, намагаючись в найкоротші строки і не чекаючи, поки будуть підвезені понтони тощо, захопити згадані плацдарми. І по сьогоднішній день історики, особливо військові, обходять тему, скільки ж наших воїнів потонуло в Дніпрі під час його форсування у 1943 р.

4. Кіровоградський напрям

Говорячи про героїзм наших воїнів при форсуванні Дніпра, слід згадати і парти-занів, які допомагали військам у захопленні й утриманні переправ через Десну, Дніпро, Прип'ять. А це 11 партизанських з'єднань (близько 17 тис. осіб). В районі Лютежа діяв 1-й Бородянський партизанський загін на чолі з В. Данилюком, 1-й Димерський пар-тизанський загін (командир А. Мошко) та інші. Особливо відзначилося у боях за Київ, Київське партизанське з'єднання під командуванням Івана Хитриченка. Ім'я цієї людини "стараннями" І. Чепурного було викреслене з історії партизанського руху, а останній приписав собі подвиги І. Хитриченка. А досить сказати, що тільки на початок жовтня 1943 року, коли бої за Дніпро і Київ були у розпалі, партизанське з'єднання нараховувало 244 командири та 2 602 бійця. З'єднання за час своєї діяльності знищило 5 166 солдатів і 67 офіцерів ворога, пустило під укіс 52 ворожих ешелони, підірвали 97 мостів і т.д. То хіба цей герой, який так за життя і не отримав звання Героя Радянського Союзу, до якого був представлений не заслужив, щоб на його честь, в рік 60-річчя битви за Дніпро і Київ була б названа його ім'ям хоча б одна київська вулиця. Тільки дочка легендарного партизана та колишній директор Київської школи № 13 ім. І. Хитриченка, Л.І. Хитриченко-Боліла створила там музей про нього. Ми всі у великому боргу перед пам'яттю цієї людини і повинні зробити все можливе, щоб увіковічити його подвиги у боротьбі з фашизмом за нашу свободу. Це відносно героїзму наших солдатів і партизанів. Стосовно ж трагедіі, то її витоки були в першу чергу в тому, що такі колосальні втрати за Букринський плацдарм (називають фахівці і цифру понад 300 тис. загиблих) пояснюються окрім згаданих причин, ще й тим, що Жуков та Ватутін виступили проти пропозиції командувача Центральним фронтом К.Рокоссовського наступати на Київ із тих плацдармів, які захопили його війська ще у вересні 1943 р. в районі с. Нові Петрівці, Лютежа, Вишгорода та ін. Відступаючі з'єднання вермахту не мали часу для організованого відведення військ до Дніпра. 2-а німецька армія була паралізована активними діями Центрального фронту, а 4-а танкова армія під тиском Воронезького фронту була вимушена дробити сили з тим, щоб устигнути на правий берег Дніпра. В двадцятих числах вересня 1943 р. правий берег на північ від Києва майже не був зайнятий ворогом. Це створювало можливості для швидкого подолання Дніпра й оволодіння плацдармами. Відсутність понтонних і поромних табельних засобів переправи, човнів унаслідок відставання інженерно-саперних частин ускладнювала виконання поставленого завдання. Однак досвід у подоланні таких водних перешкод, як річки Неруса, Сейм, Десна і Снов, допоміг у підготовці форсування Дніпра. Протягом короткого часу було відремонтовано човни та під'їзні шляхи, підготовлено плоти й підручні засоби переправи. Тут 21 вересня 13-а армія цього фронту (командувач - генерал М. Пухов) захопила плацдарм у межиріччі Дніпра і Прип'яті. Його було розширено по лінії фронту до 30 км, а в глибину до 35 км. Захопивши кілька плацдармів, радянські війська відчули посилений опір противника. Лише протягом одного дня 205-й гвардійський полк 70-ї стрілецької дивізії в цьому районі відбив 9 атак. Скупі рядки архівних документів свідчать про високий наступальний запал бійців і командирів. В одному з донесень відзначалося: „Батарея гвардії старшого лейтенанта Коновалова, відбиваючи атаку німецьких танків, знищила три з них. Навідник гармати гвардії сержант Гарбуз підбив ворожий танк з першого пострілу. Відділення гвардії сержанта Дорошенка в складі червоноармійців Павленка, Борисова, Максимова та Кисельова, відбиваючи ворожі контратаки, знищило 40 гітлерівців”. У ніч на 28 вересня частини 60-ї армії (командувач - генерал І. Черняхівський) вдало форсу-вали Дніпро і закріпилися на ділянці від Ясногородки до гирла р. Тетерів. На 30 вересня у ворога було відвойовано плацдарм по фронту до 20 і вглиб до 15 км. В районі с. Горностайпіль і м. Чорнобиль вони створили плацдарм площею до 160 кв.км. Серед тих, хто першими переправились через Дніпро, були воїни 1035-го полку (280-а стрілецька дивізія, 60-а армія). На чорнобильській землі вони виявили зразки мужності та героїзму. Молодший сержант Д. Чута, котрий народився в с. Краснопілка Гайсинського району Вінницької області, у ході боїв 29 - 30 вересня поблизу с. Ротичі кулеметним вогнем знищив 19 ворожих солдатів, а ще 8 - у рукопашній сутичці. 23-річний воїн посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

На ділянку лейтенанта Петренка рушили танки й автоматники. Ворожий танк віддавив йому руку, від вибуху снаряда він втратив зір, однак продовжував командувати діями підрозділу. Тільки після закінчення бою погодився переправити себе до медсанбату.

За допомогою підручних засобів форсували Дніпро воїни 322-ї стрілецької дивізії. Маючи досвід переправ через повноводні річки, особовий склад дивізії рішуче пішов на штурм чергової водної перешкоди на ділянці Нижні Жари - Кочубеївка. У завзятих сутичках дивізія розгромила ворожі частини в межиріччі Дніпра та Прип'яті і, переправившись через р. Прип'ять на північ від Германівщини, з боями вийшла до нового водного рубежу - р. Уж. Таким чином, протягом двох місяців наступальних боїв дивізія пройшла сотні кілометрів, форсувавши п'ять річок: Сейм, Десну, Дніпро, Прип'ять, Уж - і взяла при цьому в полон близько 550 солдатів та офіцерів противника, захопила 40 кулеметів, 26 гармат, 11 мотоциклів, 3 літаки. За вміле керівництво дивізією та особисту мужність її командир - уродженець Чернігівщини - полковник П.М. Лащенко удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу. В боях за Чорнобиль відмінну військову виучку та кмітливість виявили розвідники 8-ї стрілецької дивізії, які вночі 30 вересня пробрались у місто, закидали гранатами ворожі караули та взяли „язика”, який дав цінні відомості про розташування ворожих військ. Наступного дня штурмові загони старших лейтенантів Седельникова та Кузьміна першими переправилися через р. Уж і раптово відкрили вогонь по траншеях противника. Розгубленістю німців скористалися роти під командуванням капітана Петренка та Героя Радянського Союзу В.М. Заремби, які подолали річку й увірвалися до ворожих окопів. Не витримавши навального натиску, противник почав відступати. 1 жовтня Чорнобиль був повністю очищений від ворога. Серед перших, хто форсував Дніпро в районі с. Староглибів (Козелецький район, Чернігівська область), був заступник командира 498-го полку (132-а стрілецька дивізія, 60-а армія) капітан Я.С. Скусниченко. В рукопашній сутичці на правому березі річки він особисто знищив 7 солдатів противника. 30 вересня відважний офіцер загинув у бою за розширення плацдарму. Я.С. Скусниченку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. В боях за Дніпро на північ від Києва сотні воїнів виявили зразки відваги та мужності. Лише в одній 148-й Чернігівській стрілецькій дивізії за активну участь у боях під час форсування Дніпра, Прип'яті й оволодіння Чорнобилем було нагороджено понад 500 солдатів, сержантів та офіцерів.

Упертий опір гітлерівців пояснювався тим, що в разі успіху радянські війська одержували реальну перспективу розвинути наступ у напрямі на Димер, Коростишів, а потім - на Коростень і Житомир. У цьому разі основні шосе та залізниця, що зв'язували північне та південне угруповання ворога, опинялися під загрозою.

З цих та деяких інших плацдармів і пропонував К. Рокоссовський наступати на Київ, але ж не забуваємо - представником Ставки, заступником Верховного Головнокомандувача у військах Ватутіна і Конєва був сам Жуков, який вважав себе вище Наполеона і аж ніяк не хотів поступатися лаврами полководця перед Рокоссовським. А те, що при цьому даремно загинули сотні тисяч солдатів Жукова ніколи не хвилювало. Тільки за Берлін він умудрився, за один день 16 квітня 1945р., загубити понад 100 тис. наших воїнів під час штурму Зеєловських висот. Але важкі бої в районі Букрина змусили командування, з урахування їх безперспективності, все-таки повернутися до плану Рокоссовського. Але якою ціною. Німці ж змогли укріпитися і в районі північних плацдармів. До того ж, протягом всього жовтня наші війська постійно атакували противника з цих плацдармів, зокрема з Вишгородського 167-а та 232-а стрілецькі дивізії і 180-а стрілецька дивізія з плацдарму в районі с. Нові Петрівці. Нагадаємо, що окрім цього ще 26 вересня 240-а дивізія захопила плацдарм в районі с. Лютіж. Внаслідок запеклих боїв 29 вересня ці плацдарми злилися в один до 8 км по фронту і до 1 км вглиб. Потім їх значно розширили. Отже, якби саме з цих плацдармів почався у вересні і на початку жовтня наступ на Київ, то його б можна було захопити набагато раніше, а головне не ціною таких великих втрат. Коли ж наші війська почали наступ на Київ уже з цих плацдармів (перегрупування наших військ з Букринського плацдарму почалося в ніч на 25 жовтня), то не зовсім буде правильно вважати, що для німців це було несподіванкою. Адже, наголошую, протягом всього жовтня значні військові сили наших військ постійно атакували німців із цих плацдармів з відволікаючою метою. І ворог теж тримав тут значні сили, хоча і менші ніж в районі Букрина. Командуючий групою армій „Південь” Е. Манштейн визнавав: „Було незрозуміло, чи має цей наступ далекосяжну мету, чи противник поки що намагається зайняти на захід від Дніпра необхідний йому плацдарм. Незабаром з'ясувалося, що 4-а армія не зможе утримати своєї смуги на Дніпрі”.

В історію цей наступ на Київ з Лютізького плацдарму офіційно увійшов під назвою - Київська наступальна операція (3 - 13 листопада 1943 р.). Основний удар наносила 38-а армія під командуванням генерала К.С. Москаленка, яку було знову-таки значно поповнено за рахунок сумнозвісної діяльності польових військкоматів. Ця армія наносила головний удар силами 52-го стрілецького корпусу у напрямку: дитячий санаторій - Пуща-Водиця - Сирець - Солом'янка з метою увійти в Київ з заходу. Ці сили підтримували дві танкові бригади 5-го гвардійського танкового корпусу. 60-а армія наступала вздовж західного берега р. Ірпінь і прикривала правий фланг 38-ї армії.

А в цей час на залитому кров'ю наших воїнів Букринському плацдармі, зокрема,1 - 2 листопада 40-а і 27-а армії знову розпочали бої з метою скувати наявні ворожі сили. Звичайно, воїни цих армій виконували роль смертників, розраховуючись своїм життям за помилки командування 1-го Українського фронту (з 20 жовтня 1943 р.) на чолі з М. Ватутіним. З листопада після сильної артпідготовки з Лютежа наші війська перейшли у наступ і прорвали оборону ворога. Уже наприкінці дня була захоплена Пуща-Водиця. 4 листопада було введено в дію 3-ю гвардійську танкову армію. Під ранок танки увійшли в район Святошина. 5-го листопада з рубежу Святошина було введено в бій 1-й гвардійський кавалерійський корпус і 1-у Чехословацьку окрему бригаду на чолі з полковником Л. Свободою. В ніч на 6 листопада танки 5-го гвардійського танкового корпусу прорвалися до центру міста. На борту одного з танків був командир взводу розвідки батальйону старшина Н. Шолуденко, який добре знав Київ, і розвідник Г. Івановський. Біля заводу „Більшовик” в цей танк влучив ворожий снаряд і Никифор Шолуденко загинув смертю героя, Героєм Радянського Союзу він став посмертно. А вся танкова колона досягла Хрещатика і над будинком обкому встановили червоний прапор. О 4 годині ранку 6 листопада силами 51-го, 50-го стрілецького корпусів і 1-ї Чехословацької окремої бригади місто було повністю визволено. Командування досягло мети визволити Київ до річниці Жовтневої революції, що було заплановано Ставкою. І знову таки, за цю символічну дату часто без належної підготовки гнав Ватутін і його оточення війська в бій.

Дніпровська операція Степового фронту мала на меті розгромити кіровоградсько-криворізьке угруповання ворога й вийти в тили його дніпропетровського угруповання. На першому етапі (1-5 жовтня) війська фронту мали форсувати Дніпро та захопити плацдарми, на другому (до 20 жовтня) - розвинути наступ і вийти на лінію Виски - Шевченкове - Кривий Ріг. Однак план Ставки виявився нереальним. Внаслідок впертого опору противника, який мав досить великі сили на цій ділянці, він не був виконаний не лише до 20 жовтня, але й до кінця грудня 1943 р., незважаючи на героїзм радянських воїнів. На вістрі наступаючої 78-ї гвардійської стрілецької дивізії діяла група зв'язківців 225-го полку, до складу якої входив рядовий Максим Гриненко. Під нищівним вогнем противника зв'язківці, човен яких був розбитий вибуховою хвилею снаряда, вплав дісталися протилежного берега і налагодили телефонний зв'язок. Протягом першої ночі М. Гриненко 10 разів усував пошкодження на лінії. В ніч на 27 вересня гітлерівці, підтягнувши підкріплення, вкотре кинулися у контратаку. Після тривалого бою їм вдалося прорватися до берега Дніпра на двох ділянках і взяти у півкільце підрозділи 225-го полку. Близько місяця тривали бої на плацдармі, в ході яких уродженець с. Нижня Сироватка на Сумщині гвардієць М.О. Гриненко одержав звістку про те, що його представлено до звання Героя Радянського Союзу.

Форсування Дніпра в районах Черкас і Кременчука почалось у 20-х числах вересня. Вдалими були дії бійців і командирів 73-ї дивізії С.А. Козака в боротьбі за плацдарм в районі Кременчука. Вийшовши рішучим кидком до Дніпра, комдив розділив дивізію й однією частиною імітував переправу, а іншою, основною, - вдарив по німецьких позиціях на лівому березі. Захопивши понтони й човни, воїни переправилися на правий берег ріки і відкрили артилерійський вогонь не тільки по контратакуючих військах противника, але й по тих його підрозділах, які були розсіяні на лівому березі. І тут велику допомогу під час форсування Дніпра надало місцеве населення. Мешканець с. Петрівка І.І. Гиря, зустрівши групу розвідників 233-ї стрілецької дивізії, разом з ними пішов на виконання завдання. За допомогою відважного патріота розвідники переправилися через ріку, виявили розташування ворожих вогневих точок і визначили найзручніші місця для переправ. Одержавши поранення в бою, Іван Гиря продовжував боротися, багнетом і прикладом знищив трьох гітлерівців, а одного взяв у полон.

Самовіддано й мужньо билися з ворогом рядові та командири середньої ланки. 8 жовтня під час виконання бойового завдання відзначився командир однієї з рот 60-ї гвардійської стрілецької дивізії лейтенант В.С. Отрощенко. З початком наступу він підняв свій підрозділ і з закликом „Стояти на смерть, знищувати ворога!” попереду бойових порядків кинувся в атаку. Незважаючи на поранення в голову, командир не залишив свою роту й виконав поставлене завдання.

Виняткову мужність і відвагу виявив у боях на одному з островів Дніпра військовий фельдшер І.С. Овсієнко. Незважаючи на сильний гарматно-мінометний вогонь противника, він по-пластунськи пробирався від траншеї до траншеї й надавав першу медичну допомогу. За день боїв він зробив понад 40 перев'язок та доставив поранених до переправи для подальшої евакуації в медсанбат.

Полковий інженер, гвардії капітан М.Д. Катренко, поблизу с. Власівка (на північ від Кременчука) забезпечив засоби переправи й чотири рази, долаючи Дніпро, переправив на протилежний берег 82 бійці, 12 тонн вантажів. Коли зав'язалися бої з противником, М.Д. Катренко організував евакуацію 465 поранених у тил.

Боротьба військ 5-ї гвардійської армії за кременчуцький плацдарм тривала до 7 жовтня, однак розвинути успіх нашим військам тут не вдалося. До 13 жовтня 5-а гвардійська армія була передислокована в смугу дії 37-ї гвардійської армії генерал-лейтенанта М.М. Шарохіна. 37-а гвардійська армія в перші дні боїв за Дніпро домоглася порівняно з іншими більших успіхів, оскільки не була обтяжена попередніми боями і йшла на зміну виснаженій 69-й армії. Крім того, командуючий фронтом І.С. Конєв спрямував її вістря на ослаблену ділянку противника. Відсутність засобів переправи, відставання інженерно-понтонних та саперних частин затримали початок наступу. Трагічно закінчилася спроба розвідати можливості для переправи в районі Куцеволівки. Група розвідників, яка вночі переправилася на правий берег Дніпра, зустріла на своєму шляху нову перешкоду - озеро Лиман. За допомогою місцевої жительки Шашло група переправилася й через озеро, однак була помічена гітлерівцями. У сутичці, що зав'язалася на околиці села, десантники знищили близько 40 ворожих солдатів, але всі полягли геройською смертю.

У ніч на 28 вересня воїни 62-ї гвардійської дивізії під командуванням Героя Радянського Союзу, українця з Алтаю, гвардії полковника І.М. Мошляка почали переправу. Штурмова група з 50 чоловік, очолювана гвардії капітаном В.Л. Даньком, на трьох понтонах направилася до берега в районі Солошина. Водночас сотня десантників рухалася до пристані на північ від с. Мишурин Ріг. На відбиті у ворога прибережні смуги висаджувалися все нові підрозділи. Німецькі війська чинили на західному березі Дніпра відчайдушний опір, маючи перевагу в танках (110 проти 9 у 37-ї гвардійської армії). До 30 вересня вдалося переправити лише головні сили стрілецьких дивізій першого ешелону. Введення в бій додаткових з'єднань змінило співвідношення в живій силі на користь частин Червоної армії, однак гітлерівці мали подвійну перевагу в танках і стримували радянські війська, щоденно організовуючи 8 - 10 контратак. Відсутність потрібної кількості боєприпасів і засобів переправи, помилки в керівництві діями військ, міцна оборона противника спричинили значні жертви у радянських військах. Але, незважаючи на це, у важких боях на правому березі Дніпра вони завоювали плацдарм, з якого війська фронту перейшли в наступ у середині жовтня. Про масовий героїзм воїнів 37-ї армії свідчить те, що 17 618 з них нагороджені орденами та медалями, а 213 присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

5. Контрудар ворога

Після оволодіння 12 листопада Житомиром радянські війська змушені були зупинити просування вперед і перейти до оборони. Бо поспішність наступу на Київ дала можливість ворогу сконцентрувати необхідні сили для контрнаступу. Для Жукова і Ватутіна це було повною несподіванкою. Ці події лягли в основу Київської оборонної операції (13 листопада - 23 грудня 1943 р.). Завдяки винятковому героїзму наших воїнів ворог був все ж розбитий і зазнав значних втрат 90 059 вбитими, пораненими, пропалими безвісти. Але втрати радянських військ в ході цієї операції, причому за неповними даними, становили теж не мало - 87 473. Тільки в боях за Житомир наші війська втратили кілька тисяч, з них близько 800 киян. Всі ці події значною мірою пояснюються тим, що наша розвідка не змогла своєчасно виявити передислокацію ворожих частин із заходу під Бердичів. В їх складі було 8 танкових і моторизованих, у тому числі і дивізії СС. Фельдмаршал Манштейн застосував тут раптову нічну атаку з прожекторами, завиванням сирен і т.д. В результаті німці ледве-ледве не захопили Київ, а 19-го листопада їм вдалося знову повернути Житомир. Сталін, який в цей час був на Тегеранській конференції, наказав К. Рокоссовському залишити свій Білоруський фронт, який щойно визволив Гомель, і виїхати до Ватутіна в якості представника Ставки, щоб виправити ситуацію. І саме Рокоссовський, а не Ватутін чи Жуков, розробив план контрудару, що зупинив ворога.

І все таки, вирішальним фактором, який зумовив переможне завершення битви за Дніпро і визволення Києва, був винятковий героїзм і самопожертвування наших воїнів, 17,5 тисяч яких зі складу 1-го Українського фронту нагороджено орденами і медалями, а 668 отримали звання Героя Радянського Союзу. Серед них 32 киянина. Тільки серед героїв Радянського Союзу, удостоєних цього звання за визволення Києва, були представники 30 національностей. Про бої за Київ нині нагадує братська могила воїнів І-ї Чехословацької окремої бригади. Місце останнього притулку польських воїнів, які теж загинули в боях за Київ - Братське кладовище Війська Польського в Дарниці. І таких братських могил, особливо росіян і українців дуже і дуже багато. І прикро, що пошукові роботи по встановленню невідомих імен воїнів, які загинули за Київщину, на державному рівні фактично не ведуться. Прикро і те, що серед Героїв Радянського Союзу, які отримали це високе звання за форсування Дніпра чогось солдати - головні подвижники перемоги представлені слабо (з загальної кількості 2 438 - 47 генералів, 1 123 офіцери і тільки 1 268 сержантів і солдатів). Адже саме ці 47 генералів - Героїв Радянського Союзу і не отримавших цього звання - утопили в Дніпрі десятки тисяч воїнів із-за невмілого і злочинного командування. Досить вказати, що нині за офіційними даними в боях за Київ і Дніпро в цілому загинуло 417 тис., а за іншими даними - понад 1 млн. осіб. У цьому зв'язку звернімося і до такого видання, як „Россия и СССР в войнах ХХ века. Потери Вооруженных Сил. Статистическое исследование”. Ця книга під редакцією генерала Г.Ф. Кривошеєва дотримується явно застарілих, занижених даних про наші військові втрати. Стосовно ж битви за Дніпро, то в книзі не видно скільки ж втратив саме Воронезький, а з 20 жовтня 1943 р. - 1-й Український фронт в цій битві, особливо в боях на Букринському плацдармі. Взагалі, період з початку вересня і до кінця жовтня 1943 р., коли війська фронту зазнали колосальних втрат, у цьому виданні відсутній. Зате є дані про безповоротні втрати цього фронту з 3 по 13 листопада цього року під час Київської стратегічної наступальної операції - 6 491 чоловік або 1%. Отак і фальсифікується історія. Тільки під час форсування Дніпра уже не в районі Букрина, а Лютежа трупами радян-ських воїнів, було як греблею перекрито ріку. А коли почалися морози і вода стала замерзати, то саперам прийшлося підривати ці дамби з людських тіл, щоб відновити течію ріки. Такою ціною було оплачено битву за Дніпро і визволення Києва. Слід сказати і те, що після визволення столиці України швидко створювалися похоронні команди з жінок і підлітків на допомогу армійським, дивізійним, полковим похоронним командам, які просто не встигали ховати трупи воїнів. Вся земля навколо Києва, навколишні ліси, поля були буквально встелені трупами наших солдатів. І ще раз наголошуємо, тільки тоді належним чином ми вшануємо пам'ять полеглих наших воїнів у битві за Дніпро і Київ, коли розшукаємо і встановимо імена всіх невідомих воїнів, які нині сплять вічним сном, в основному, у невідомих братських могилах і в районі Букрина, і в київських лісах та полях навколо міста, і на всій Київщині. Чому б на пошукові роботи по встановленню імен невідомих героїв не виділити гроші, окрім держави, адміністрацій міст і районних центрів Київщини, ще й новим багатіям, в тому числі й генералам, чиї дачі нині як отруйні гриби ростуть на місцях, в тому числі і тих, де були кровопролитні бої за Дніпро і Київ. Адже тільки генералів у сучасній армії України 340, а ще є десятки генералів внутрішніх і прикордонних військ. Між іншим, останні зробили собі колективну дачу, окрім персональних, на місцях згаданих боїв - на території колишньої спортивної бази на початку шосе Київ - Мінськ. Міліцейські генерали теж полюбляють будувати дачі в цих місцях, зокрема, міністр (нині колишній) МВС України Ю. Смірнов побудував собі велику дачу біля того ж шосе (вул. Вишгородська, 86). А В. Янукович теж зробив своєю резиденцією колишню дачу В. Щербицького біля с. Валки і Нові Петрівці (де теж були надзвичайно кровопролитні бої). Пам'ятників над братськими могилами наших воїнів в тих місцях не видно і досі. Є такі могили і в лісах Пущі-Водиці. Але не видно над ними нічого, як не видно або майже не видно і самих могил. Натомість знову-таки як гриби ростуть там дачі-палаци нових багатіїв, в тому числі і колишнього міністра МНС генерала В. Дурдинця. Це стосується і нових хазяїв колишньої дачі П. Лазаренка на території Пуща-Водицького лісництва з унікальними насадженнями і багатьох інших місць. Тому вважаю, що тільки тоді, коли на цих місцях на братських могилах будуть встановленні мармурові стели або хрести з іменами загиблих воїнів битва за Дніпро і Київ буде вважатися закінченою.

До цього слід ще додати, що практично на належному рівні не приділяється уваги на рівні Міністерства освіти і науки України, Інституту історії НАН України, редакціями видавництв по об'єктивному відображенню воєнної історії і, зокрема, щодо Великої Вітчизняної війни, в тому числі і битви за Дніпро і Київ, у підручниках і посібниках з історії для середньої та вищої школи України. У авторів цих видань повністю різноплановий, хаотичний і поверховий підхід до висвітлення проблеми війни. Причини - недостатній рівень знань і небажання їх набути з цієї проблеми, бо пишуть ці підручники часто люди, які ніколи не займалися проблемами війни і до того ж не працювали в школі. То як вони можуть залучити шкільну та вузівську молодь, наприклад, до встановлення імен невідомих солдатів, шляхом організації пошукових робіт на місцях колишніх боїв. Без вирішення питання справжньої ціни Перемоги, і зокрема в битві за Дніпро і Київ, в тому числі і шляхом її висвітлення у підручниках і посібниках з історії, неможливо належним чином вшанувати пам'ять всіх полеглих у війні. Адже тільки киян у роки війни загинуло понад 80 тисяч чоловік.

З них тільки за Київ і Київську область віддали своє життя понад 40 тисяч наших земляків. Тому ми, сучасники, повинні зробити все можливе, щоб встановити якомога більше невідомих імен тих, хто віддав найдорожче - своє життя - за наше сучасне і майбутнє.

Висновок

Виходячи з вище сказаного можна з легкісттю стверджувати, що проблема битви за Дніпро ще далеко не вирішена і навряд чи буде вирішена в найближчий час, поки не буде вирішено проблему забудови на місцях боїв. Адже власників нинішніх маєтків можна вважати спадкоємцями тих генералів, які в 1943 р. загубили сотні тисяч життів солдат.

І не треба говорити , що вони були нездарами, адже вивчали одну військову науку і не потрапили під машину репресій 1937 р. Ні, вони просто виконували наказ. Наказ, якомога більше загубити українців. Саме так, адже діяльність польових військкоматів активізувалася саме з входом радянської армії на терени України і продовжувалася на Правобережжі. І відома загальна нелюбов Жукова та Ватутіна до українців. Їх злочин подвоюється, якщо брати до уваги те, що в армію призивалися діти, які ще не мали власних дітей.

Важливим чинником колосальних втрат були і тактичні прорахунки, як, наприклад, форсування Дніпра з ходу без належної підготовки і відставання інженерних сил забезпечення та артилерії, а також прив”язка взяття того чи іншого міста до якихось круглих дат.

Повністтю погоджуюся з Королем В.Ю., який стверджує, що питання битви за Дніпро буде відкритим, поки не буде ідентифіковано і захоронено останього солдата.

Прикро, що іменами таких генералів ще й досі названі вулиці в багатьох містах України.

Список використаної літератури:

1. Король В.Ю. Битва за Дніпро: героїзм і трагедія // Трибуна. - 1994. - №7-8. - С. 36.

2. Замлинский В.А., Иваненко И.П., Король В.Е. и др. В битвах за Советскую Украину. - К.,1985. - С.17.

3. Король В.Ю. „Воєнна історія” № 5-6 2003 р., стаття

4. Подвиг на віки: Книга Пам'яті України - місто-герой Київ.І94І-І945. 3агальна наукова редакція академіків В.Ю.Короля і П.П.Панченка.- К., 2000. - С. 137.

5. Король В.Ю.Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941-1944 роках. - К., 2002. - С. 113-114.

6. Безсмертя. Книга Пам'яті України. 1941-1945. - К., 2000. - С. 280-281.

7. Жмаченко Я., 3аболотный Г. Подвиг командарма. - К.,1978. - С. 52-62.

8. Історія України: Документи. Матеріали / Укладання, коментарі В.Ю. Короля. - К., 2003. - С. 361; Державний архів Київської області. - Ф. 4. - Оп. 1. - Спр. 14. - Арк. 71, 93, 186, 187, 191, 220, 221.

9.Король В. Ціна перемоги: розвінчування міфів // Вітчизна.- 1997. - № 5-6. - С. 112.

10. Король В.Ю. Утрати українців у роки Другої світової війни // Вісник КНУ ім. Т. Шевченка. - Історія. - 2001. - № 52. - С. 55.

11. Россия и СССР в войнах ХХ века. Потери Вооруженных Сил. Статистическое исследование. - М., 2001. - С. 291.

12. Апресян Грант. Жизнь после подвига // Коммунист Вооруженных Сил. - 1991. -№ 8. -С. 54-58.