Моральність у людському житті
Моральність у людському житті
План
Вступ
1. Поняття про
мораль, її складові
2. Моральні цінності людини в
сучасному світі
3. Мораль і звичай
Висновки
Література
Вступ
В даній роботі ми
розглянемо моральні цінності та їх орієнтуючу роль у житті людини. Мораль
розглядалася з давніх-давен усіма прошарками суспільства. На сучасному етапі
розвитку суспільства моральні цінності як предмет використання та дослідження
використовуються і в навчальних закладах і на підприємстві. Тому на мою думку
нам необхідно розглянути орієнтуючу роль моральних цінностей.
Тому ми з
впевненістю можемо засвідчити, що для етики ключовим є поняття вчинку, як
свідомого та планомірного здійснення стану речей у дійсності, оскільки моральна
доброта чи зло, чесноти чи вади, провини чи заслуги з’являються в особі
внаслідок її вчинків. Вчинок же не відбудеться, якщо для нього немає мотивації.
А мотивувати наш вчинок може лише щось значиме (не може стати мотивом щось
цілковито нейтральне). А цим значимим може бути щось, що приносить суб’єктивне
задоволення (як-от горнятко кави після смачного обіду), або те, що є
об’єктивним добром для мене (наприклад, бормашина стоматолога, коли у мене
болить зуб), або ж цінність, як позитивна значимість речі в собі, незалежно від
мого чи будь-чийого ставлення до цієї речі. В той час, як попередні типи
значимості є завжди значимими для когось, цінність (візьмімо для прикладу
“героїзм”, “велич”, “краса”, “шляхетність”) суттєво суперечить оцьому “для”. І
коли перших два типи значимості можуть мотивувати наші вчинки лише тому, що в
результаті ми отримаємо добро чи задоволення, то цінності вимагають від нас
дати на них належну відповідь, визнати їх, незалежно від нашого добра чи
задоволення. (Наприклад, цінність людського життя вимагає від нас його
порятувати, навіть якщо при цьому ми наражаємося на небезпеку). Правда,
відповівши належно на цінність, ми в результаті отримуємо радість, вдоволення,
щастя, але вони завжди з’являються як наслідок, як побічний ефект нашого
належного ставлення до цінності (а не як ціль), і є незрівнянно вищими і
суттєво інакшими, аніж те задоволення, яке може нам дати щось суб’єктивно
задовольняюче. Даючи належну відповідь на цінність, ми неначе виходимо поза
межі нашої егоїстичної замкнутості, тоді як постійне стремління до задоволення
поневолює і замикає нас в ній.
Цінності, про які
тут йдеться, не є конвенційними, вони не є витворами певної культури, які
міняються від епохи до епохи, чи суб’єктивними поглядами окремих індивідуумів.
Навпаки, вони є характеристиками, властивостями сущих, які є їхніми носіями,
тобто – властивостями буття, незалежно від того, чи вони є для нас мотивом у
даний момент, чи ні. Коли візьмемо до уваги моральну доброту акту любові чи
розкаяння, то відразу зрозуміємо, що вона є властивістю цих актів, як і
гідність є властивістю людської особи – незалежно від нашого бажання,
розуміння, чи прийнятого в даній культурі трактування. Вони є суттєвими
властивостями даних сущих, ґрунтуються у їхній суті. Цінності, таким чином, є
такими ж необхідними властивостями їхніх носіїв, як протяжність у просторі є
необхідною властивістю матерії, а протяжність у часі – властивістю мелодії. А
це є свідченням того, що вони є об’єктивними. Вони творять змістовне ядро
сущих, які є їхніми носіями, і не потребують для свого існування нашого знання
про них, наших бажань, хотінь чи мотивацій. У своїй внутрішній значимості
цінності є очевидними – відкриваючись нашому духові, вони роблять зайвим всяке
питання, чому вони є цінностями.
1. Поняття про мораль, її складові
Етимологічно
термін «мораль» походить до латинського слова «mos» (множина «mores»), що
позначає «вдача». Інше значення цього слова - закон, правило, розпорядження. У
сучасній філософській літературі під мораллю розуміється моральність, особлива
форма суспільної свідомості і вид суспільних відносин; один з основних способів
регуляції дій людини в суспільстві за допомогою норм.
Мораль виникає і
розвивається на основі потреби суспільства регулювати поводження людей у різних
сферах їхнього життя. Мораль вважається одним із самих доступних способів
осмислення людьми складних процесів соціального буття. Корінною проблемою моралі
є регулювання взаємин і інтересів особистості і суспільства.
Моральні ідеали,
принципи і норми виникли з представлень людей про справедливість, гуманність,
добро, суспільному благу і т.п. Поводження людей, що відповідало цим
представленням з'являлося моральним, протилежне – аморальним. Іншими словами,
морально те, що, на думку людей, відповідає інтересам суспільства й індивідів.
Те, що приносить найбільшу користь. Природно, що ці представлення мінялися від
століття до століття, і, крім того, вони були різні в представників різних
шарів і груп. Звідси ж виникає специфічність моралі в представників різних
професій. Усе сказане дає підставу говорити, що мораль має історичний,
соціально-класовий і професійний характер.
Сфера
діяльності моралі широка, але проте багатство людських відносин можна звести до
відносин:
·
індивіда і суспільства;
·
індивіда і колективу;
·
колективу і суспільства;
·
колективу і колективу;
·
людину і людину;
·
людини до самої себе.
Таким
чином, у рішенні питань моралі правомочне не тільки, колективне, але й
індивідуальна свідомість: моральний авторитет кого-небудь залежить від того,
наскільки правильно він усвідомлює загальні моральні принципи й ідеали
суспільства і відбиту в них історичну необхідність. Об'єктивність підстави саме
і дозволяє особистості самостійно, у міру власної свідомості, сприймати і
реалізовувати суспільні вимоги, приймати рішення, виробляти для себе правила
життя й оцінювати що відбувається. Тут устає проблема співвідношення волі і
необхідності. Правильне визначення загальної підстави моралі ще не означає
однозначного виведення з нього конкретних моральних норм і чи принципів безпосереднього
проходження індивіда «історичної тенденції». моральна
діяльність включає не тільки виконання, але і творчість нових норм і принципів,
перебування ідеалів і шляхів, що найбільш відповідають сучасності їхнього здійснення.
Безцільно шукати
точне визначення сутності моралі, це безуспішно намагалися зробити ще в
стародавності. Можна лише позначити основний каркас понять, що «складають» цю
науку:
·
Моральна
діяльність –
найважливіший компонент моралі, що виявляється у вчинках. Учинок, чи сукупність
учинків, що характеризує поводження особистості, дає представлення про її
справжню моральність. Таким чином, тільки діяльність і реалізація моральних
принципів і норм дають особистості право на визнання в неї справжньої моральної
культури. Вчинок у свою чергу містить три компоненти:
1.
Мотив, - морально усвідомлене спонукання
зробити чи вчинок же мотивація, - сукупність мотивів, що означає перевагу тих
чи інших цінностей у моральному виборі, індивіда здійснюючого вчинок.
Наприклад, ...Два приятелі, працівники Кисневого заводу, сиділи у випарника.
Стояло жарке літо. Один з них сказав: «Добре б зараз остудитися!». Інший швидко
відвернув заслінку, у результаті чого що сказав, був заживо заморожений, що
вирвалися парами кисню ...
Здавалося
б, у даному випадку немає прямих спонукань до здійснення злочину, і тут
злочинний результат не збігається з мотивами і цілями дії. Тут мотивація, є на
перший погляд, неадекватної зробленому діянню. Це діяння, скоріше можна назвати
безмотивним, однак «згорнутість мотиву», його ситуативна обумовленість не
означає його відсутності. У даній імпульсній дії не було злочинної мети і
відповідного мотиву, але тут спрацювала стереотипна готовність діяти
легковажно, бездумно, під впливом окремих ізольованих представлень …
2.
Результат,–
матеріальні чи духовні наслідки вчинку, що мають визначене значення.
3.
Оцінка
навколишніми, як самого вчинку, так і його результату і мотиву. Оцінка учинку
виробляється в співвіднесенні з його соціальною значимістю: його значенням для
тієї чи іншої людини, людей, колективу, суспільства і т.д.
Отже,
учинок ця не всяка дія, але дія суб'єктивна мотивоване, що має для кого-небудь
значення і тому зухвале до себе визначене відношення (оцінку). Учинок може бути
моральним, аморальним чи поза моральним, але, проте, що піддається оцінці.
Наприклад, ... підняти підрозділ в атаку морально, але якщо атака безрозсудна і
приведе до безглуздої загибелі, те цей учинок не тільки аморальний, але і
злочинний.
·
Моральні
(моральні) відносини – відносини, у котрі вступають люди, роблячи вчинки. Моральні відносини
являють собою діалектику суб'єктивного (спонукання, інтереси, бажання) і
об'єктивного (норми, ідеали, удачі) з який приходиться вважатися, і які мають
для індивідів імперативний характер. Вступаючи в моральні відносини, люди
покладають на себе визначені моральні зобов'язання і разом з тим покладають на
себе моральні права.
·
Моральна
свідомість –
містить у собі пізнання, знання, вольове спонукання і визначальне вплив на
моральну діяльність і моральні відносини. Сюди також відносять: моральна
самосвідомість, моральну самооцінку. Моральна свідомість завжди аксіологічна,
тому що в кожнім своєму елементі воно укладає оцінку з позиції виробленої
системи цінностей і спирається на визначену сукупність моральних норм, зразків,
принципів традицій і ідеалів. Моральна свідомість як система оцінок зі знаками
чи плюс мінус, відбиває дійсність крізь призму схвалень і осудів, через протилежність
добра і зла, відношення і діяльність, наміри - ці категорії в питаннях етики
мають першорядне значення. Аристотель, вперше в європейській етиці всебічно
розглянув поняття «намір», розумів його саме як підставу чесноти і свідомо
протиставляв, відрізняв від волі і представлення («Нікомахова етика», книга
III, р.4, 5, 6, 7). Намір не має справа з тим, що неможливо здійснити, а спрямовано
на те, що у владі людини, воно стосується засобів досягнення мети (не можна
сказати: я маю намір бути блаженним) на відміну від волі взагалі, яка може мати
справа з неможливим (бажання безсмертя, наприклад), і направляти на те, що поза
нашою владою (бажання перемоги тому чи іншому атлету в змаганні), стосується
цілей людини. Раціональне зерно думки Аристотеля, відповідно до якої намір
стосується засобів, а воля - цілей людської діяльності, полягає в тому, що
змістом наміру можуть бути, як правило, мети здійсненні, реальні, узяті в
єдності з засобами їхнього досягнення. Намір також не є представлення. Перше
завжди практично орієнтовано, виділяє у світі тільки те, що у владі людини,
друге простирається на усіх: і на вічне, і на неможливе; перше розрізняється
добром і злом, друге - істинністю і хибністю; перше є вказівка до дії, говорить
про те, чого домагатися і чого уникати, що робити з предметом; друге аналізує,
що таке сам предмет і чим він корисний; перше хвалять, коли воно погодиться с
боргом, друге - коли воно істинно; перше стосується того, що відомо, друге
того, що нам невідомо. До того ж, завершує свою порівняльну характеристику Аристотель,
кращі наміри і кращі представлення зустрічаються не в тих самих людей. Власна
істотна ознака наміру Аристотель вбачає в тім, що йому передує попередній
вибір, зважування мотивів, під якими він насамперед розуміє різну роль розуму,
що спонукує, і задоволень: « Воно є щось, що обирається переважно перед
іншими».
2. Моральні
цінності людини в сучасному світі
Слова мораль,
етика сприймаються в наш час неоднозначно. З одного боку, всі ми начебто
розуміємо, що без моралі жити не можна. З іншого — моральне легко набуває в
нашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого: «моральний кодекс»,
«морально-трудове виховання», «моральна стійкість» людини-гвинтика . Чи не
закладені ці нещирість і докучливість у самій природі моралі? Одвічні пошуки й
проблеми людської душі, що ми їх звемо моральними, — це, звісно, цікаво,
важливо для кожного. Але, можливо, правий Фрідріх Ніцше, і найсуттєвіше в житті
людини починається якраз «по той бік добра і зла»? Так, порядна людина має
зважати на вимоги моралі. Проте хіба ж ми не бачимо, як раз у раз святкує
життєві перемоги саме той, хто здатний через ці вимоги переступити? І про яку
порядність може йтися на голодний шлунок? Може, високі моральні переживання —
привілей тих, хто вже має достаток? А може, вся мораль і полягає саме в тому,
щоб здобувати достаток, звільняючи себе і своїх близьких від злиденності й
принижень, несумісних з людською гідністю? А різні герої й альтруїсти-фанатики
— чи не краще взагалі без них?
Може, й справді,
щаслива та країна, котра не потребує героїв? Чому ж тоді мимоволі завмирає
серце, стикаючись із проявами справжньої моральної шляхетності? З одного боку,
нам твердять про пізнання добра і зла. З іншого — кому не доводилося стрічати
простих і щирих людей, котрі й гадки не мали ні про які філософії моралі, а
проте вирізнялися бездоганною добротою? І навпаки — високоосвічених негідників,
що зі знанням справи творили зло? Втім, ставлячи всі ці запитання, ми вже
занурюємося в царину етики, царину роздумів про людську моральність. Бо ж від
оцих гірких і пекучих питань неможливо просто відмахнутися, до них знову і
знову підводить нас саме життя. І ще одне: чи можуть узагалі існувати якісь
остаточні загальнозначущі відповіді на такі запитання, чи не йде кожен тут
своїм шляхом і обирає те, що йому ближче? А коли так — навіщо потрібна тоді
наука етика? Поміркуймо. Насамперед зважимо на те, що й справді поняття моралі
й моральних цінностей у нас, м'яко кажучи, затягане. За роки радянської влади
ввійшло у звичку латати «моральним чинником» усі дірки дряхліючого суспільного
організму; не дивно, що у своєму падінні збанкрутіла система потягла за собою
все пов'язане з нею — так криза моралі соціалістичної обернулася на девальвацію
моралі загалом. Тим часом чим гостріші проблеми постають перед нами, чим не
певніші перспективи на майбутнє — тим більш невідворотним є прагнення сучасної
людини знайти якийсь твердий грунт під ногами, те, заради чого варто було б
жити, що могло б слугувати своєрідним камертоном її збудженій душі, мірилом її
вчинків. Свідомо чи несвідомо вона знову й знову звертається до кардинальних
питань моральності, питань вибору моральних цінностей. Ми не можемо відкинути
їх узагалі — так той, хто вирішив би не дихати, хвилиною раніше або пізніше все
ж таки ковтне свіжого повітря. Втім, окреслена ситуація заслуговує на те, щоб
придивитися до неї пильніше. Адже — попри всю заяложеність традиційних
моральних стереотипів, що давно всім набили оскому — чи можемо ми щиро сказати,
що наше життя, наша культура справді будувалися на засадах моральності? Що в
перебігу повсякденного існування надто багато важили і важать уявлення про
добро і зло, гідність і честь, обов'язок, повага до людини, вірність слову і
переконанням? Ні, сказати так ми не можемо; сьогодні від нас, на жаль, дуже
далекий нормальний стан людської культури, осердям якої є перелічені поняття й
цінності. Невдовзі після першої світової війни й фатальних соціальних змін, з
якими збіглося її завершення, всесвітньо відомий мислитель-гуманіст Альберт Швейцер
(1875—1965) ставить епосі медичне точний діагноз: культура, в якій деградують
засади етики, приречена на занепад1. Як не прикро, підтвердження цього діагнозу
ми нині спостерігаємо на прикладі нашого суспільства. Гіркий парадокс полягає в
тому, що нашу культуру ще й дотепер, після всього пережитого протягом останніх
років, найповніше, мабуть, характеризують три славнозвісні принципи колишнього
соціалістичного культурного будівництва — принципи партійності, ідейності,
народності, — але в найбільш низькому, гротескно спотвореному їхньому втіленні.
Так, наша культура була й залишається партійною (хоча тепер уже й
багатопартійною), принаймні в тому розумінні, що вона призвичаює нас
співвідносити слова та вчинки людей насамперед не із загальнолюдськими критеріями
справедливості, істини, добра, а з частковими, власне партійними (лат. pars,
partis — то і є частка) інтересами тих чи інших, явних або прихованих сил.
Жорстоку прозу сучасного життя ми, здається, вже не можемо сприймати інакше,
ніж як певне перетягування линви — «ліві» проти «правих», «Схід» проти
«Заходу», одна група ділків проти всіх інших . Тим часом якщо в діях свого
опонента люди здатні розгледіти лише прояв якоїсь тенденції, а не самостійний
пошук добра й істини — істина й добро тікають і від них. Залишається наша
культура й «високоідейною» в тому сенсі, що, як і раніше, погано відрізняє
реальний стан речей від абстрактних уявлень про те, якими б ці речі мали бути
«за ідеєю». Просто місце «нової людини» й «світлого комуністичного майбутнього»
заступили більш сучасні ідеї, що так само приховують від нас неповторність
реального навколишнього буття —такого, яким воно є. І, нарешті, культура наша
зостається «народною» — на жаль, не стільки в плані вираження справжньої
народної свідомості й реальних традицій ^народного буття, скільки в зовсім
іншому значенні. Й сьогодні доволі в нашій країні любителів приховувати
особисту безвідповідальність за плечима «широких народних мас», мислити
«народами» і «націями» там, де доречніше було б подбати про конкретну людину.
Немає сумніву, що всі перелічені риси не тільки не можуть підмінити собою
етичного потенціалу культури, але й суперечать самій природі людської
моральності. З посиленням партійності, ідеології й орієнтації на маси майже
губиться власне етична позиція, пов'язана з повагою до реальності,
усвідомленням непорушності моральних цінностей, незамінності й серйозності
життєвого покликання кожної особи, — позиція «самостояння» вільної людини у
світі. Не дивно, що коли свобода нарешті прийшла й коли від власного вибору й
власної гідності людей стало залежати більше, ніж раніше, — одразу далася
взнаки страхітлива нестача цих засад. Усі ми щодня бачимо, як низько впала
культура людських стосунків, як звульгаризувався весь устрій життя нині, коли
страх репресій більше не тяжіє над людьми. Хтось ладен на все, аби нажитися за
рахунок ближнього, хтось знаходить втіху в дурному хизуванні фізичною силою і
нахабством, хтось сумує за минулими часами генсеків і ГУЛАГу, коли нічого не
потрібно було вирішувати самому, — така, на превеликий жаль, нинішня наша
реальність, сама потворність якої наче «від зворотного» ще раз демонструє
важливість для людей і суспільства міцної, духовно змістовної, вкоріненої в
реальному житті системи моральних цінностей. Хоча б на цьому негативному
досвіді суцільного наступу брутальності й жорстокості, засилля злочинних
структур тощо ми маємо переконатися в тому, що ні економічне чи політичне
життя, ні право, ні елементарні ділові стосунки між людьми не можуть набути
нормального розвитку, доки для них відсутня мінімальна етична основа. Погляньмо
на сучасну культуру ще з однієї точки зору. Завжди, за будь-яких історичних
умов людина відчуває потребу у вищих, незмінних ціннісних орієнтирах, які
зміцнювали б її духовні сили, збагачували сенсом, визначали діяльну
спрямованість її життя. Для людини віруючої — глибоко й серйозно, так, як у
Європі, скажімо, вірили за часів середньовіччя — такими ціннісними маяками були
і є сакральні уявлення релігійного світогляду. Для людини Нового часу з її
секуляризованою свідомістю — «фастівської людини», як охрестив її Освальд
Шпенглер, — пріоритетного значення набувають цінності пізнання і діяльності;
саме зі своїми здобутками в цих двох сферах співвідносить така людина сенс
власного буття. Для романтика XIX — початку XX ст. найважливішими виявляються
цінності органічного розвитку й внутрішньої нескінченності вічно нового і
таємничого в кожному зі своїх проявів буття — цінності, що мають переважно
естетичний характер, і т. д. Свою систему смисло-життєвих цінностей сформувала
й марксистська ідеологія. Протягом багатьох десятиліть ця система цінностей,
пов'язана з ідеями матеріальної практики, соціальної боротьби, предметності
(тобто чуттєвої конкретності) людського буття тощо, визначала духовні обрії
свідомості переважної частини населення колишнього СРСР. Навіть без примусу,
добровільно й охоче, люди вірили в неминучість комунізму, в історичну правоту
класу-гегемона та партії, яка його очолює, в соціальну справедливість по-марксистськи,
у визвольну місію своєї країни й мудрість й вождів. Заради цих цінностей
віддавали життя, йшли на подвиги й неймовірні страждання . І от ця система
впала. Ціннісні маяки радянського марксизму згасли, залишивши мільйони людей у
стані тяжкої духовної кризи, з відчуттям даремно прожитого життя і цілковитої
невизначеності навкруги; справжній масштаб цієї трагедії людського духу
оцінять, можливо, лише наші нащадки. Природно, що за таких умов різко
загострюються потреба у «зміні віх», жадоба духовного оновлення, яке
найчастіше, втім, мислиться як повернення до чогось, що вже існувало десь і
колись у рятівному віддаленні від фатального історичного руху нашого
суспільства. Пошуки таких цінностей ведуть одних до філософії й ідеології
класичного європейського гуманізму, інших — до християнського віровчення в його
традиційному тлумаченні або ж до якоїсь іншої з існуючих релігій, дуже багатьох
— у світ ідей, традицій та цінностей народно-національного буття. Кожен із цих
напрямів духовного відродження має, безперечно, свої, хай навіть поки що й
скромні, здобутки. Є в них, проте, й свої труднощі, і насамперед одна спільна й
фундаментальна, пов'язана з тим, що в царині духу загалом не буває простих
повернень: хоч би як хотілося нам цього, ми не можемо сьогодні, на рубежі
століть, повністю відродити й продовжувати традиції, обірвані 80 або 100 років
тому. Змінився світ, змінилися й конкретні люди, і неважко переконатися, що
навіть найглибші філософські чи богословські твори, скажімо, початку XX ст.,
дають відповіді все ж таки не зовсім на ті самі питання, які передусім хвилюють
нашого сучасника, за плечима котрого — трагічні реалії нинішнього століття.
Саме через цей фатальний незбіг нерідко трапляється так, що проголошення
ідеалів філософського й політичного гуманізму не рятує від згубних парадоксів,
повернення до народних витоків виявляється суто поверховим, а прилучення до
церкви наших учора невіруючих сучасників частенько залишає сумніви щодо їхньої
інтелектуальної щирості. Як же цьому запобігти? Чого не вистачає для надання
духовному відродженню глибокого, необоротного характеру? Коротко кажучи —
насамперед нашої здатності бути самими собою. Того самого етичного «самостояння»,
про яке ми вже згадували. Відомий знавець європейської культури й мистецтва
Ервін Панофські присвятив спеціальну працю розглядові питання: чому, власне,
класичне відродження античності («Ренесанс» з великої літери) стало можливим
лише в Італії XIV—XV ст., адже настійливі спроби це зробити («ренесансі» з
малої літери) з боку впливових політиків, митців, духовних діячів траплялися й
раніше? Відповідь, яку здобув у своїх розвідках учений, така: справжній
Ренесанс уможливився тоді, коли людина нових часів відчула свою незалежність
від античності, впевненість у самій собі, міцний грунт під ногами. Тільки тоді
й її ставлення до античної спадщини стало вільним, по-справжньому творчим, і
вона виявилася в змозі цю спадщину відроджувати — не «гальванізувати . труп»
античної культури, а «воскресити й душу».
3.
Мораль і
звичай
Нагадаймо, що мораль і право репрезентують, відповідно, позаінституційну
й інституційну форми регуляції людської поведінки; під цим кутом зору вони тут
і розглядалися. Проте як інституційна регуляція не зводиться тільки до правової
— власне кажучи, її прикладом може бути будь-яка діюча в суспільстві
організація, що так чи інакше визначає права й обов'язки своїх членів, — так і
мораль є далеко не єдиним механізмом регуляції позаінституційної. Суттєвим для
уточнення специфіки моралі як суспільного явища постає в цьому зв'язку її
порівняння з такою формою позаінституційної ж регуляції людської поведінки, як
звичай.
Подібно до моралі, звичаї також складаються спонтанно в житті конкретних
людських спільнот. Порівняно з правом і мораллю звичаї найглибше вкорінені в
первісному синкретизмі, в давній історії людства. (Ми не можемо говорити про
первісне право, але про первісні звичаї — цілком.) Саме звичаї, хоча це не
завжди усвідомлюється, є найбільш глибокою і масовою формою регуляції й нашого
сьогоднішнього життя — в переважній більшості випадків, спілкуючись із людьми,
реалізуючи свої цілі тощо, ми діємо, спеціально не розмірковуючи над цим,
просто так, як це заведено, як це звично для нас і тих, хто нас оточує. Це
стосується як повсякдення, так і свят, урочистостей тощо. Лише стикаючися з
неординарними ситуаціями й проблемами, різного роду несподіванками, ми мусимо
відступати від звичайної — звичаєвої — колії й шукати нетривіальних шляхів,
зокрема й у галузі моралі.
Зважаючи на це, впорядковуюче значення звичаю в суспільному житті справді
важко переоцінити — так само як і значення традицій, усталених навичок
людського мовлення і мислення, що сполучають наше сьогодення з історичним
досвідом людства. Руйнування усталених звичаїв, як показує багата на соціальні
й культурні катаклізми історія XX ст., —процес болісний, що веде до примітивізації
й розкладу людських стосунків, породжує хаос і дезорієнтацію. Недарма й
сьогодні так гостро стоять питання відродження звичаєвої структури людського
буття — це, так би мовити, той хліб моральності, без якого вона — аж до
щонайвищих своїх проявів — існувати не може.
Проте, віддаючи звичаям належне, зважимо все ж і на їхню принципову
відмінність від моралі. Якщо спробувати сформулювати найзагальніший принцип
звичаю як такого, він, як зазначається в літературі, мав би вимагати: Роби так,
як роблять усі! Дотримуючись звичаю, а маю діяти так, як діади за подібних
обставин мої діди-прадіди, як діють мої сусіди та знайомі. Виправданням або
обґрунтуванням того чи іншого вчинку тут є наявність певного прецеденту і
сформованих ним чекань: те, що має бути, цілком зумовлюється тим, що було й є,
тим, що заведено, узвичаєно.
На відміну від цього мораль ґрунтується на дещо іншій засаді, від людини
вона вимагає: роби так, як мусять робити всі! Отже, перед тим, як учинити щось,
я маю щонайперше спитати себе не про те, як повівся би на моєму місці мій сусід
або прадід, а про те, чого в даній ситуації вимагає від мене мій обов'язок.
Таким чином, мораль у порівнянні зі звичаєм вводить принципову відмінність між
сущим і належним, між тим, що було й є, і тим, що має бути. Прецедент для неї
вже не є кінцевим виправданням будь-якого вчинку або утримання від нього. Як
зазначав творець етики категоричного імперативу І. Кант, навіть якщо б я знав,
що за всю історію людства ніхто ще не виконав свій обов'язок належним чином, це
не звільнило б мене від необхідності свій власний обов'язок — виконати,
виконати його тут і тепер. Адже ця моральна необхідність залежить не від
емпіричних зв'язків і прецедентів, що їх я можу спостерігати в минулому, а лише
від внутрішніх вимог самої сфери обов'язковості як такої.
Звідси випливає, що й усе суще, все людське буття мораль не може приймати
в силу самого лише факту його наявності у світі. Моральна точка зору виходить
із того, що саме існування і повторення чогось нехай навіть протягом століть ще
не свідчить про те, що так воно й має бути; давня несправедливість, навіть
освячена звичаєм, справедливістю від цього ще не стає і з позицій морально
належного може бути засуджена так само, як і несправедливість, скоєна вчора або
сьогодні. Із сказаного випливає як докорінна відмінність, так і
взаємодоповнюваність звичаю і моралі в суспільному житті. Сила звичаю — могутня
підвалина, що цементує, скріплює наявний устрій людського буття і взаємин,
забезпечує усталеність у його функціонуванні. Що ж до моралі, то вона може
підсилювати дану роль звичаю, якщо, виходячи з власних критеріїв, вважає
існуючий стан речей виправданим і належним. Якщо ж ні — мораль постає як
революціонізуючий чинник, що протистоїть консерватизму звичаю і спрямований на
його подолання.
На чиєму ж боці правда в цій давній суперечці звичаю і моралі?
Якщо не обмежуватися вузько традиціоналістською чи, навпаки,
моралізаторською точкою зору, а спробувати поглянути на справу ширше — мусимо
визнати, що трапляється по-різному. В багатьох конкретних випадках рацію,
безперечно, має мораль, і засудження нею тих або інших звичаїв слід розглядати
як свідчення їхньої історичної вичерпаності. Так, у засудженні кровної помсти,
людських жертвопринесень, рабства мораль, звичайно ж, була права; цю її правоту
підтвердив наступний розвиток людства. І тепер ми нерідко стикаємося з таким
моральним осудом звичаїв давньої й недавньої минувшини, в обґрунтованості якого
сумніватися не доводиться.
Разом з тим цілком очевидно, що й звичаї виникають не на голому місці.
Якими б архаїчними чи абсурдними вони часом не здавалися, потрібно зважати на
те, що в них акумульовані життєвий досвід і мудрість багатьох поколінь — досвід
і мудрість, що не завжди відкриваються короткочасному, не дуже проникливому
поглядові людини, зануреної в актуальні проблеми власного сьогодення.
Через це в моралістичній критиці тих або інших звичаїв, за якими стоїть
вікова традиція, треба, взагалі кажучи, бути обережними й не поспішати, як
мовиться, разом з водою вихлюпувати й дитину. Засуджуючи, скажімо, звичаї,
пов'язані з утвердженням нерівності статей, з антигуманним приниженням жінки,
чи ж варто, як ми це нерідко спостерігаємо нині, доводити цю зрівняльну
кампанію аж до тієї абсурдної межі, за якою втрачається сам виплеканий віками
антропокультурний образ жіночності — а відповідно і чоловік відчуває все менше
спонук розвивати свої, власне чоловічі чесноти?
На відміну від сфери права тут, у відносинах між звичаєм і мораллю,
чітких, заздалегідь визначених критеріїв розмежування бути, зрозуміло, не може
— все вирішує наша здатність осмислити кожен конкретний випадок, наші
тактовність і почуття міри, що є загалом одними з найважливіших культуротворчих
здатностей людини.
Висновки
«...Мораль, - писав німецький
мислитель, - власне кажучи, є навчання не про те, як ми повинні зробити себе
щасливими, а про те, як ми повинні стати гідними щастя».
Я згоден із цим виреченням і розумію,
що для досягнення щастя необхідні не тільки знання, але й воля, твердий
характер, високі ідеали й шляхетні почуття. Потрібно не тільки розуміти, не
тільки знати правила поведінки, але й уміти, хотіти, сміти їм випливати, тобто
мати те, що дає практичне життя, а не тільки «практична філософія». Мораль -
лише частина життя, а не все життя, але кожна частина важлива, особливо якщо це
частина необхідна, без якої неможлива гармонічна діяльність цілого. А мораль
саме така частина.
Становлення моралі і її розвиток -
процес тривалий і ще досить далекий від своєї кульмінації. Можна сказати, що
мораль у власному змісті цього поняття ще перебуває в процесі становлення. Її
торжество як суспільного явища, коли її історичні зв'язки з релігією будуть
забуті, коли вона стане повсюдним і визначальним законом міжлюдських відносин.
Це говорить про надзвичайну складність і тривалість становлення в людині властиво
людського, про грандіозність і невимірну глибину історичного процесу.
Література
1.
Волченко
Л.Б., Добро и зло как этические категории, -Москва, 1975.
2.
Малышевский
А.Ф., Карпунин В.А., Пигров К.С., Введение в философию. – М., 1995.
3.
Блюмкин
В.А. Этика и жизнь. – М. 1987. – 111с.
4.
Боголюбов
Л.Н. Человек и общество. – 7-е изд. – М. 2001. – 414с.
5.
Головко
Н.А. Мораль: сознание и поведение. – М. 1986. – 208с.
6.
Дробницкий
О.Г. Понятие морали: Историко-критический почерк. – М., 1984.
7.
Кучинский
С.А. Человек моральный. – 2-е изд. – М. 1987. – 303с.
8.
Прохоров
А.М. Большая советская энциклопедия. – 3-е изд. – М.:, 1974. – 615с.
9.
Философия,
под ред. В.П. Кохановского, -М., 1995.
10.
Философский
словарь, под. ред. И.Т. Фролова, -М. 1986.
|
