Комічне як соціокультурна реальність

Комічне як соціокультурна реальність

Зміст

Вступ

1. Комічне - соціокультурна реальність

2. Вираження і сприйняття комізму

3. Руйнуючий і життєутворюючий сміх

4. Типи і відтінки комізму

5. Історизм комедійного аналізу життя

Висновок

Використана література

Вступ

Комічне - категорія естетики, що відбиває соціально-значущі протиріччя дійсності під кутом зору емоційно-критичного до них відношення з позицій естетичного ідеалу.

Комічне, як правило, викликає сміх. А сміх, як зазначав Салтиков-Щедрін, зброя дуже сильна, бо ніщо так не бентежить порок, як усвідомлення того, що він вгаданий, і що з приводу його вже роздався сміх. Герцен писав, що “сміх одне з самих потужних знарядь руйнування: сміх Вальтера бив і палив, як блискавка. Від сміху падають ідоли, вінки, і чудотворна ікона стає почорнішою і погано мальованою картинкою". Для В. Маяковського гострота - "оружие любимейшего рода".

Комічне - це реальність. Ідеалісти заперечують об'єктивну основу комічного. От як, наприклад, Жан Поль розглядає природу комізма на прикладі одного з епізодів “Дон-Кіхота" Сервантеса. Коли Санчо Пансо висить всю ніч в повітрі над мілкою канавою, вважаючи, що під ним безодня, то при даному припущенні його дії цілком зрозумілі. Він був би дурнем, вирішивши стрибнути і розбитися. Чому ж ми сміємось?

Комічне закладене в самому об'єкті. Комічним є сам Санчо Пансо, бо при всій тверезості мислення він виявився боягузливим і не зміг розібратися в реальній обстановці. Ці якості протилежні ідеалу, і тому природно, що вони служать об'єктом сміху.

Комічне - це соціальна реальність. Людське суспільство - це істинне царство комедії, так само як і трагедії. Людина - єдине створіння, що може і сміятись, і викликати сміх; у всякому випадку, людський, суспільний зміст є в усіх об'єктах комедійного сміху.

1. Комічне - соціокультурна реальність

Людське суспільство - справжнє царство комедії, так само як і трагедії. Людина - єдина істота, що може і сміятися, і викликати сміх, або, точніше, людський, суспільний зміст є у всіх об'єктах комедійного сміху. Іноді дослідники помилково шукають джерело комізму в природних особливостях явищ природи: у примхливості хмар, мінералів (наприклад, сталактитів), у незвичайності вигляду і поводження мавп, ведмедів, лис, у дивному вигляді кактусів.

Деякі теоретики приводять на перший погляд більш переконливі приклади природного комізму - тварина в байці. Однак ще естетика XVIII ст. Довела, що тварини в байках уособлюють ті або інші людські характери.

Комічне - завжди об'єктивна суспільна цінність явища. Природні властивості тварин (рухливість і гримаси мавпи, розвинуті інстинкти лисиці, що допомагають їй обманювати ворогів, неповороткість ведмедя і т.д.) асоціативно зближаються з людськими звичками, вчинками, манерами і стають об'єктом естетичної оцінки на основі суспільної практики. Вони постають у своєму комізмі лише тоді, коли через їх природну форму проглядається соціальний зміст - людські характери, відносини людей і т.д. Через природні явища здійснюється осміяння людських недоліків: метушливості, хитрості, незграбності, повільності, ін.

Однак не все смішне комічно, хоча комічне завжди смішно.

Комедія - прекрасна сестра смішного, що породжує соціально значимий, одухотворений естетичними ідеалами, світлий, високий сміх, що заперечує одні людські якості і суспільні явища і стверджуючий інші.

Комізм соціальний своєї об'єктивною (особливості предмета) і своєю суб'єктивною (характер сприйняття) стороною.

2. Вираження і сприйняття комізму

Сміх заразливий і тяжіє до колективності, на людях він більш інтенсивний. Найбільш сприятливі для комічного ті мистецтва, які розраховані на масову аудиторію, - театр, кіно, цирк. Характерно, що актори, які добре знають особливості сприйняття комічного, звичайно звертаються з комедійним текстом не прямо до телеглядачів, а до аудиторії, з якою є зворотний зв'язок.

Комічне знаходить висвітлення й у музиці, що говорить з людьми безпосередньою мовою душі. Для сприйняття комічного в інструментальній музиці важливий рецепційний настрой слухача, що обумовлюється, зокрема, авторським позначенням жанру. Трансформація жанрів - один із способів створення комічного в музиці.

Єдиний вид мистецтва, нездатний відбити комічне, - архітектура. Комічний будинок або спорудження - лихо і для глядача, і для жителя, і для відвідувача. Архітектура, прямо виражаючи ідеали суспільства, не може в силу своєї специфіки що-небудь безпосередньо критикувати, заперечувати, а отже, і осміювати.

Тим часом комічне в мистецтві завжди містить у собі високорозвинений критичний початок. Сміх - емоційно насичена естетична форма критики. Він надає художнику (наприклад, Рабле, Вольтерові) безмежні можливості для серйозно-жартівливого і жартівливо-серйозного звертання з забобонами свого часу.

Комедія - плід розвиненої цивілізації. Сміх по своїй природі демократичний. Комічність ворога - його Ахіллесова п'ята. Розкрити комічність супротивника - значить здобути першу перемогу, мобілізувати сили на боротьбу з ним, перебороти страх і розгубленість.

Комічне - критика сучасності. Сміх сучасний, його мішень завжди конкретна і певна.

Що було б, якби несподіванка, блискавичність були відсутні в гостроті? Усе було б повсякденним, розміреним. Не виникло б настільки незвичного і гострого протиставлення факту високим естетичним ідеалам. Не було б настільки високої активності нашої думки в процесі сприйняття цього протиставлення. Не спалахнуло б те світло, у якому явище з'являється у своєму комічному виді.

Значення несподіванки в комічному розкриває античний міф про Парменіска, що якось злякавшись, втратив здатність сміятися і дуже страждав від цього. Він звернувся по допомогу до Дельфійського оракула. Той порадив йому пошукати зображення Латони, матері Аполлона. Пармениск очікував побачити статую прекрасної жінки, але замість цього йому був показаний... опецьок. І Пармениск розсміявся!

Цей міф наповнений багатим теоретико-естетичним змістом. Сміх Пармениска був викликаний невідповідністю тим між, що він очікував, і тим, що зненацька побачив у дійсності. При цьому подив має критичний характер. Якби Пармениск раптом побачив ще більш прекрасну жінку, ніж він очікував, то, саме собою зрозуміло, він не розсміявся б. Несподіванка тут допомагає Пармениску активно протиставити у своїй свідомості високий естетичний ідеал (уявлення про красу матері Аполлона - Латони) явищу, що, претендуючи на ідеальність, далеко не відповідає ідеалу.

У музиці комізм розкривається через художньо організовані алогізми і невідповідності, а також через з'єднання різнохарактерних мелодій, що завжди містять у собі елемент несподіванки. Інструментальна музика може виражати комічне і не прибігаючи до "немузикальних засобів", на відміну від музичних жанрів, зв'язаних зі сценічною дією або маючих літературну програму.

Почуття гумору як різновид естетичного почуття завжди спирається на високі естетичне ідеали. В іншому випадку гумор перетворюється в скепсис, цинізм, вульгарність, непристойність. Гумор припускає здатність хоча б емоційно, у самій загальній естетичній формі охоплювати протиріччя дійсності.

Гумор властивий естетично розвинутому розуму, здатному швидко, емоційно-критично оцінювати сутність явища, схильному до багатих і несподіваних зіставлень і асоціацій.

Активна, творча форма почуття гумору - дотепність. Якщо гумор - це здатність до сприйняття комізму, то дотепність - здатність до його створення.

Дотепність - це талант так концентрувати, загострювати і естетично оцінювати реальні протиріччя дійсності, щоб наочним, відчутним став їхній комізм.

3. Руйнуючий і життєутворюючий сміх

Сміх - критична сила, що настільки ж заперечує, наскільки і стверджує.

Сміх прагне зруйнувати існуючий несправедливий світ і створити новий, принципово відмінний від нього, - ідеальний.

Сміх припускає не тільки розгром, але і творче створення. Життєстверджуючий, життєстворюючий, радісний, веселий аспект комічного має історичну, світоглядну і естетичну значимість.

Творча, життєстворююча сила сміху давно помічена людьми. У найдавнішому мистецтві існували сміхові культи, ритуальний сміх, лайливо-пародійні образи божеств. Ритуальний сміх первісної громади містив у собі і заперечливі і життєстверджуючі початки, він був спрямований і до осуду, знищення недосконалого світу, і до його відродження на новій основі. У давньоєгипетському папірусі, що зберігається в Лейдені, божественному сміху приділяється роль творця світу: "Коли бог сміявся, народилися сім богів, керуючих світом... Він вибухнув сміхом у другий раз - з'явилися води..." Для древніх греків сміх був теж творцем життя; творцем, радісною, веселою народною стихією. Історія європейської комедії походить від культу грецького бога Діоніса.

Різним формам комічного неодмінно властиві заперечення і твердження. Навіть у різко критикуючій світ сатирі заперечення ґрунтується на позитивній, життєстверджуючій програмі - ідеалах. У карнавальному сміху в нерозчленованому вигляді разом існують і ствердження і заперечення, і гумористичне і сатиричне начало, що поступово виділяється в самостійні типи комізму.

4. Типи і відтінки комізму

Комічне можна поділити за ступенем важливості відображення протиріччя. Найменш значуще суспільне протиріччя - це галузь гумору, більш серйозне - іронія, далі ідуть сатира, гротеск, сарказм, за якими і частково в яких комічне переходить в потворне, жахливе і, отже, далеко не смішне. Види комічного, як правило, відрізняються і засобом відбиття підміченого протиріччя, тобто своєю формою.

Комічне завжди має національне забарвлення, виступає в національно-неповторній формі.

Багато дослідників комічного (3. Фрейд, Фішер, Ліппс) відносять каламбур до нижчого сорту дотепності. Однак для французької придворної знаті XVII-XVIII ст. ст. каламбур був вищою формою гумору. Його легкість, блиск, безтурботна веселість естетично відповідали характеру життя вищих, панівних прошарків нації, визначавших її духовне життя.

Але в кінці XVIII ст., коли почалася велика французька революція, разом з королем, королевським двором і аристократією був зметений і галантний аристократичний гумор. Панування в області гумору цілком захопив гротеск. Його гостре жало зло і їдко кололо аристократію.

В середині XIX ст. невіра і відсутність ясних позитивних ідеалів породили у Франції особливий вид гумору, що отримав назву благга.

Благг - це нещадне знущання над усім святим, насмішка над тим, чому люди звикли підкорятись. Для благга немає нічого забороненого, заповідного, недоторканого.

Нові часи створили і нову форму гумору, що отримала назву гегга. Два машиніста страшно ворогували і повели назустріч один одному свої поїзди, повні пасажирів. В цей момент на полотно вибігає дитина з м’ячем. Поїзди зіштовхуються, але... катастрофи не відбувається, вони розлітаються в різні боки завдяки м’ячу. “Купуйте м’ячі фірми такої-то!" Це типове американське рекламне оповідання, побудоване по принципу гегга. Але на цьому принципі заснована і розкішна комедійна майстерність Макса Ліндера і Чапліна. Знамениті кадри подорожі Чапліна між шестернями величезної машини побудовані на принципі гегга: “чорний" характер сміху, комізм, пофарбований безпечним жахом, що відбиває відчуження людей цивілізації.

Каламбур, гротеск, благг, гегг - епохи французького гумору, зумовлені характером життя нації на різних етапах її розвитку.

Емоційна одухотвореність комічного завжди різноманітна і залежить, зокрема, від національних традицій мислення митця.

5. Історизм комедійного аналізу життя

Істотні особливості комічного змінювалися від епохи до епохи; мінялася і сама дійсність, і вихідна позиція комедійного аналізу життя.

У древньому комедійному дійстві критика йде з погляду "я". Вихідна позиція - особисте відношення насміхаючогося.

Розвинута державність Риму неминуче викликає нормативність мислення й оцінок, що виражається в чіткому поділі добра і зла, позитивного і негативного. Вихідною точкою сатиричного аналізу життя стають нормативні уявлення про доцільний світоуклад.

В епоху Відродження комедіографія за відправний початок бере людську природу, уявлення про людину як міру стану світу. Так, у "Похвальному слові дурості" Еразма Роттердамського дурість виступає не тільки як об'єкт, але і як суб'єкт осміяння. "Нормальна", "помірна" людська дурість, дурість "у міру" засуджує, страчує й осміює дурість безмірну, нерозумну, нелюдську.

М. Сервантес розкриває реальне протиріччя розвитку цивілізації. З одного боку, неможливо кожній людині починати все спочатку, не спираючись на попередню культуру. З іншого боку, неприйнятний і догматизм культури, її відірваність від практичного досвіду народу, фанатична прихильність ідеям, що скам'яніли і не відповідають сучасній реальності. Це протиріччя може перетворити в трагедію і комедію всяке добре починання, всяку ідею, здійснювану таким мимоволі догматичним способом. Дон Кіхот і Санчо Пансо - два зовсім різні людські типи. Однак при всьому розходженні цих людей їм властива одна дивна людська якість - безкорисливість. І в ім'я цієї якості героям прощаються усі їхні дивацтва і шаленості, недоліки і дурості.

Обоє героїв тому і не від світу цього, що вони менше всього охопленого корисливістю світу. Безумець Дон Кіхот виявляється більш нормальним, ніж "нормальні" люди, сповнені жадібності і властолюбства. Сервантес розкрив художні можливості комічного - здатність досліджувати сам стан світу, зображуючи його у певному розрізі, здатність дати і художню концепцію світу, і гігантську панораму життя.

В епоху класицизму сатира виходила з абстрактних моральних і естетичних норм і об'єктом сатиричного осміяння був персонаж, що концентрує в собі абстрактно-негативні риси, протилежні чесноти. Так виникає сатира на святенництво, неуцтво, мізантропію (Мольер).

Традиція Сервантеса - дослідження стану світу - знаходить продовження в сатирі епохи Освіти. Вістря її критики направляється проти недосконалості світу і людської природи. Вираженням нового етапу розвитку стає створена Д. Свіфтом фігура Гуллівера. Він людина-гора, під стать велетням епохи Відродження.

Однак у Свіфта не весь Гуллівер з його слабкими і сильними сторонами, а лише його здоровий глузд стає мірою сатиричного аналізу епохи. Бичуючи зло, Свіфт відштовхується від здорового глузду, оскільки інші якості людини відносні: велетень у країні ліліпутів, Гуллівер виявляється ліліпутом у країні велетнів. Не виходячи за межі епохи Освіти, англійський сатирик передбачає усвідомлення утопічності її ідей.

Романтизм розкрив неблагополучний стан світу через неблагополучний стан духу, піддавши художньому дослідженню внутрішній світ людини.

Іронія, цей "сміх-айсберг" з подводним змістом, перетворюється в головну форму комізму.

Комедійний аналіз виходить із уявлень про досконалість світу. Вихідна точка критики увесь час переміщується від світу до особистості і від особистості до світу.

Іронія змінюється самоіронією (наприклад, у Г. Гейне), самоіронія переростає у світовий скепсис. Світовий скепсис романтичної іронії - рідний брат світової скорботи романтичної трагедії.

Висновок

За час існування мистецтва комічне з'явилося, виділилося в окрему категорію, захопило міцні позиції в мистецтві і зв'язало себе з безліччю явищ дійсності. Також відбулася істотна диференціація усередині категорії.

Більшість дослідників природи комічного пов'язують його з протиріччям. Істинну комедійність надають сміху обставини, загострюючі протиріччя і допомагаючі розкрити їхню соціальну природу.

Конкретні форми комічного протиріччя дуже різноманітні. Тому жодне визначення не може бути всеохоплюючим. Комічне - це суспільно відчутне, суспільно значуще об'єктивне протиріччя, невідповідність (мети - засобам, форми - змісту, дії - обставинам, сутності - її прояву, причини - наслідку, дії - результатам, старого - новому, і т.д.), в якому або саме це протиріччя, або одна з його сторін протистоїть високим естетичним ідеалам.

З усіх мистецтв найсприятливіше для комічного - театр, кіно, цирк. Єдиний вид мистецтва, неспроможний відобразити комічне в дійсності, - архітектура. Комічний будинок або спорудження було б лихом і для глядача, і для жителя, і для відвідувача.

Творча, життєдайна сила сміху була підмічена людьми дуже давно.

Сміх не лише засуджує недосконалість світу, але і, обдавши світ, свіжою емоційною хвилею радощів і розваг, перетворює і оновлює його.

Використана література

1.      Борев Ю. Б Эстетика. Учебное пособие. - М.: Политиздат, 1988. - 496 с.

2.      Левчук Л.Т. Західноєвропейська естетика ХХ століття: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1991. - 224 с.

3.      Левчук Л.Т., Оніщенко О.І. Основи естетики, - К.: Вища школа, 2000. - 271с.

4.      Эстетика. Под ред. А.А. Радугина. - М.: Издат-во "Центр", 1998. - 237.

5.      Эстетика: Учебное пособие / Л.Т. Левчук, Д.Ю. Кучерюк, В.И. Панченко, М.Ю. Русин. - К.: Высшая школа, 1991. - 302 с.

6.      Эстетика: Учебное пособие / Под ред. проф. В.А. Лозового. - Сумы: Издательство "Универсальная книга", 1999. - 299с.